Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

День тисяча вісімсот двадцять сьомий

То був похмурий день. Падав дощ, сонце сховалося за чорними хмарами і залишило Анну з Євою наодинці. Вони дійсно були самі. Тільки дві дівчини. Єва і Анна.

Руда не їла дня два. В голові паморочилося, в очах все розпливалося, і Єва вирішила попросити в Марії трохи хліба.

Та жінка була не з тих, хто задурно віддасть навіть крихту. За все в цьому житті потрібно платити. І жінка всьому знала ціну. Маленька крихта хліба дорівнювала ще одній грі.

«Впіймай мене»

Знову. Єва плакала, просила, благала, та Марія стояла на своєму.

Жінка випустила дівчаток, наче то вона просто вийшла пасти овець, і почала наглядати. Марія посміхалася так, наче знала, що сьогодні саме той день. День, коли все скінчиться.

Єва побігла вперед, залишаючи Анну позаду. Руда ледве перебирала ногами, і врешті впала на землю. Все що вона бачила, це як Єва бігла далеко в ліс. В його глибину. Вона покинула її. Втекла.

Анна глибоко вдихнула, підвелася і спробувала піти в слід за Євою. Вона не може так просто залишити своє янголятко.

Та не встигла дівчина зробити і кроку, як її впіймала Марія за те руде, довге волосся. Вона потягнула її з усієї сили, від чого Анна впала. Болю дівчина вже не відчувала. Це дурниці, порівняно з тим, як боліло її серце, воно просто обливалося кров'ю, ледве билося.

— Довго ж ви були переконані, що любов існує. Вся ця гра і полягала в тому, щоб показати вам, що такого не існує. Цей світ і є пеклом. Ми живемо, горячи в своїх гріхах. Всі рано чи пізно здаються, зраджують і просто тікають. Єва цьому доказ.

— Єва вчинила правильно. Я пишаюсь нею, і все одно буду любити її до останнього вдиху.

— Ти дурна! Не бачила, що вона зробила? Вона втекла! Залишила тебе в цьому пеклі!

— Єва ніколи не залишала мене. Вона завжди буде в моєму серці.

Жінка штовхнула рудоволосу на землю, взяла палицю, і почала її бити по спині. Вона була така зла, така жорстока.

— Я впіймав її!

З лісу почувся голос диявола. Він тягнув за собою закривавлене тіло Єви. Дівчина не дихала. Очі були відкриті, перелякані.

Анна забула як дихати. Її янголятко мертве.

Дівчина підвелася, підбігла до Єви і почала плакати.

— Ну ж бо, Єво! Я знаю, що ти прикидаєшся! Ну ж бо, дихай!

У відповідь була тільки тиша.

Диявол і Марія сперечались через щось. Навіть почалась бійка, в якій перемогла Марія. Вона з усієї сили вдарила диявола по голові тією палицею, якою била Анну. Чоловік впав і голова розбилась об камінь. Він не дихав. Програв.

Анна просто не звертала на це уваги, все сиділа біля свого янголятка, благала Єву прокинутись, та дівчина не слухалась, все спала і спала.

Марії набридли ці плачі, її голова розколювалась. Просто, наче розділилась на дві частини. Їй просто потрібна була тиша.

Жінка кинула палицю на землю, підійшла до Анни і почала її душити. У дівчини майже не залишилося сил боротися. Заради чого їй тепер жити? Як?

Вона глянула на Єву, яка лежала біля неї, і зрозуміла, що то була жертва. Дівчина знала, що її впіймають. Вона знала, що її вб'ють, то була не втеча, то була жертва. Дівчина знала, що це ніколи би не скінчилось, якби хтось із них не пожертвувати собою. Як шкода, що Анна зрозуміла це тільки зараз. Як шкода, що вона не змогла врятувати своє янголятко.

Анна зрозуміла, вона повинна жити. Жертва Єви не повинна бути марною. Вона повинна жити, яке б це життя не було. Вона повинна дихати.

Дівчині вдалось дотягнутися до каменя. Анна з усієї сили розбила Марії голову тим маленьким сірим каменем. Жінка впала, але ще дихала, ще могла говорити.

— Ти все одно програла.

— Так. Я програла, але не Єва. Вона виграла.

Жінка викашляла кров і закрила очі. Її серце зупинилося назавжди і в цю ж секунду сонце виглянуло із-за хмар. Навіть сонце боялось Марії, навіть воно ховалось від цієї жінки.