Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

То був день, коли Анна зрозуміла, що малювання то частина її життя. Дівчина закохалася в цю справу. То було так дивовижно, так хвилююче. Кожного разу, як тільки Анна брала в руки олівець чи то пензель, серце починало битися частіше. То дійсно була справа, яка їй подобалась, то дійсно було те, заради чого варто жити.

Перша її картина була поганою. Дійсно поганою. Дівчина тільки вчилася і те, що вона жахливо малювала дивним не було. Помилятися – нормально, це як раз те, чого її навчив Денис, всі ми помиляємось, це життя, до нього немає інструкції.

Пані Наталя вчила не малювати, жінка вчила творити, виражати себе, свої емоції. Це і подобалось Анні. Їй подобалась пані Наталя, вона знала, що в цій жінці щось є. Щось таке, що змушує тебе дивитися на неї, не відриваючи свого погляду. То була наче магія...

Руда розуміла, що їй потрібно вчитися. Здати екзамени, поступати в університет. Вона все це прекрасно розуміла, тільки от страх був куди сильнішим. Страх невизначеності. Вона боялася, що зробить щось не так, боялася помилитися.

Пані Ольга найняла для дівчини репетиторів. Анна дійсно швидко вловлювала всю інформацію, пережовувала її і ковтала. Дівчина дійсно багато вчилась, інколи вона навіть забувала про зустрічі з Деном.

Анна вирішила жити. Не думати про минуле, не переживати через помилки і просто жити. Так її вчив Денис, тому так вона й чинила – жила.