Анна. Тисяча вісімсот двадцять сім днів пекла

***

Анна вийшла з кабінету і помітила знайому постать. Ця жінка народила її, виховувала дванадцять років, але потім пішло щось не так, сталося щось дуже погане. Називати її матір'ю Анна більше не могла, це було надто складно. Навіть якби захотіла, букви би не вирвались, це було просто неможливо.

Жінка посміхнулася їй і обережно підійшла. Анна дивилася на неї як на пустоту. Вона нічого не відчувала до цієї жінки. Ані любов, ані ненависть. Не було сенсу хоча б щось відчувати. Почуття – скривлюють реальність, не дають тверезо оцінити ситуацію, тому вона навчилася не відчувати, тримати все в собі.

— Анно, ходімо до дому, — Жінка торкнулася її плеча і повела з поліцейського відділку. Дівчина не розмовляла, дивилася завжди в пустоту і не переживала через те, що вертається до дому.

Їй було все одно. Вона просто дивилася на це, як на ще один дім, в якому їй прийдеться залишитись наодинці зі своїми страхами. Всі ми боїмося своїх демонів, та все ж вони завжди перемагають, як би ми не старалися. Анна прийняла їх, як поважних гостей, вони добре прижилися в її душі і серці, добре керували її мозком.

— Приїхав Петро, коли він почув, що тебе знайшли, одразу ж зібрав речі і приїхав. Був дуже щасливим.

— Мене не знаходили, я сама втекла. В тому то і справа, мене би ніхто ніколи би не знайшов, якби я не втекла.

— Мені дуже прикро, що тобі прийшлось пережити всі ці страхіття.

Анна помітила сльози на щоках у матері, та і після цього її серце ні на мить не стислось від болю. Вона давно вже навчилась не відчувати його.

Петро – а він хоча б пробував її знайти, хоча б раз плакав через те, що його молодшу сестру викрали, він хоча б раз скучав за нею?

Анні було бридко через таке фальшиве ставлення до неї. Вона не вірила в людську щирість, не після того, що пережила.

Жінка натиснула на гальма, і машина зупинилася біля маленького будиночку. Він був таким світлим, від чого Анну розпирало на сміх. Із пекла в рай. Так іронічно.

Вони зайшли в будинок, і дівчина одразу відчула запах меду. Знайомий запах, в дитинстві, вона обожнювала цей запах, який був про питаний в кожну частинку цієї обителі.

Світлі меблі і світлі кімнати. Це було так незвично, що Анні прийшлось зажмуритись. Темнота – стала частиною її самої, і зайти в таке світле приміщення було дуже складно.

На порозі їх зустрів Микола Вишневський – високий, з чорнявим волоссям чоловік. Його очі були червоними від сліз, він протирав їх щохвилини, адже сльози не переставали литися. Він обійняв свою дорогоцінну донечку, на що Анна ніяк не відреагувала. Біля цього чоловіка стояв, уже дорослий Петро. Це більше не той шістнадцятирічний юнак, який полюбляв фільми жахів, це уже двадцятиоднорічний хлопець, що навчається в університеті. Він так само обійняв сестру і не знав, куди подіти свій погляд. Йому було ніяково дивитися у вічі Анни , і ніхто з її рідні не міг цього зробити. Це був наче сором, через те, що продовжували жити, коли для Анни часи зупинився.

— Давайте сядемо за стіл, вечеря вже готова, — промовив Петро, потираючи руки і вдихаючи цей приємний аромат запеченої курки з овочами.

— Без мене. Я б воліла краще піти у ванну.

Анна без всіляких емоцій покинула сім'ю і відправилась на пошуки ванної кімнати.

Як дивно, цей будинок був рідним для неї, але в той же час, і чужим. Вона пам'ятала запах меду в ньому, але не пам'ятала, де знаходиться ванна. Як дивно, що вона позабувала приємні спогади, думаючи лишень про жахливі. Вона не пам'ятала тих моментів, які вона проводила з батьками і братом, але пам'ятала те, як її викрали, і кожен день її ув'язнення. Яка іронія. Прекрасне стирається, жахливе – приростає.

Дівчина ходила по світлих коридорах і відчиняла ледь не кожні двері. Нарешті, вона найшла ванну кімнату і швидко оголила своє тіло.

Вона подивилася на себе в дзеркало і побачила огидну істоту. Вона ненавиділа себе, її нудило від одного тільки власного вигляду. Нудило від цього рудого волосся, від цих зелених очей, від цих ключиць, від цього тіла.

Дівчина включила кран із водою, але не планувала приймати ванну так швидко. Вона дозволила собі поплакати, так щоб ніхто не чув. Так, щоб ніхто не дізнався, яка вона насправді слабка. ЇЇ так боліла душа, так щось роз'їдало із середини, щось не давало зробити глибокого вдиху. Їй хотілося кричати, та вона стримувала ці верески в собі, щоб ніхто не здогадався, що насправді, її почуття нікуди не щезли. Складно було жити із маскою на обличчі, із маскою байдужості, але іншого виходу не було, вона не могла показати власних почуттів, просто не могла....

Дівчина подивилася на свої рани на спині, провела по ним холодними пальцями і знову заплакала. Все її тіло нагадувала бійцівську грушу для биття. Все в синцях і шрамах. Її тіло було настільки побитим, що найти вільного, чистого місця не вдалось. Вона вся замурзана, вся бридка і від цього було огидно їй самій.