Ромашковий чай

Частина 4

Ранок 14 березня. Я прокинулась від жахливого болю голови. Взнаки далась недоспана ніч. Як добре, що сьогодні субота і можна поніжитися в ліжку досхочу. Глянула на годинник - 8:16. Ще рано, тим більше, що мама пішла на роботу і прийде геть ввечері, а тато поїхав по справах у місто. Нарееешті воля! Але не довго я раділа, бо до кімнати забіг молодший брат.
- Лінка, Лінка, а я дізнався, що в інтернеті можна купити різні речі. Давай разом купим мені «LEGO"? - швидко протараторив малий.
Хм, у своєму 6-річному віці Антон багато що розуміє. Але найгірше те, що занадто багато часу проводить в інтернеті. Та що я кажу! Я ж така сама! Тільки ще більше засиджуюся.
- Тоша, зараз не час. І взагалі, хто тобі дозволив заходити в мою кімнату без стуку?-крикнула я.
Малий щось пробурмотів собі під ніс і поплентався до своєї кімнати.
Ще одна річ, яку я дуже ненавиджу. Це коли в мою кімнату вриваються без стуку. Колись просила тата поставити мені замок на двері. Та якось я зачинилась і забула відкрити, а ключ десь посіяла. Ви б знали як мене витягали з кімнати! Це були не найкращі моменти мого життя, бо після того тато цілий місця не довіряв мені жодні ключі, навіть від дому.
Пригадавши цю ситуацію, я нарешті встала. Біль здавався зовсім нестерпним, і я пішла до домашньої аптечки. Там у нас знайдеться все. Іноді я жартую, що скоро там з'явиться і ліки від СНІДу чи щось подібне. Знайшовши потрібну таблетку, я попленталась до кухні. На столі лежала записка:
«Донечко, ми з татом будемо пізно, адже поїхали на день народження. На плиті макарони, а до них знайди щось собі в холодильнику. З Антоном не бушуйте! Цілуєм міцно!!»
Серйозно?! День народження?! А чого я не знала? І чого вони мене не попередили? І чого це я маю сидіти з Тохою? Нічогенько у мене почались вихідні. І тут я згадала Олега. Як на зло, він не виходив з моїх думок цілий ранок. Якась маячня! Такого бути не може!! Мені ніколи в житті ніхто навіть не подобався, а тут... І чому саме я? Чому я закохалась? Питань було багато. Та з міркувань мене вирвав Тоша.
- Лііііііііін!!! Мені болить животик! І очі ріжуть! Може мамі подзвониш?
Дивно, адже в малого ніколи не болів живіт, та ще й різко очі почали пекти. Я злякалась. А раптом щось серйозне? Підбігши до братика, я поцілувала його у чоло, вимірюючи температуру (так мене вчила мама), і відсахнулась - у Тохи реально була температура. І тут я згадала, що на уроках основ здоров'я ми вчили симптоми деяких хвороб, і першу допомогу. Склалось враження, що у Антона прояви апендициту. Я з страхом набрала маму. Телефон виявився відключеним. Набираю тата. В того теж. Та що ж це за день такий?! Малий все більше скиглив, і мені нічого не залишалось робити, як подзвонити в «103».
«Швидка» приїхала досить швидко, і лікар підтрвердив мої здогадки. Тошку забрали до лікарні, а я попросилась поїхати з ними. Чомусь цілу дорогу я плакала. І тримала за руку Антончика. Мені вперше в житті було по-справжньому страшно. Лікар заспокоював мене, мовляв, нічого страшного, зробим операцію і все минеться, і буде наш козак здоровим і неушкодженим. Постараюсь змиритись з цією думкою. Раптом Тоша промовив:
- Лін, я люблю тебе! І якщо я помру, то скажи мамі і татові, що я їх теж люблю. Але я хочу жити. Я ж буду жити?
Я ще більше розплакалась.
- Ти що, Тошка?! Ти не помреш! Лікар каже, що це не страшно! Такщо відкинь ці свої думки. І.. і я теж тебе дуже люблю!
За кілька хвилин ми прибули до лікарні. Малого відправили відразу в операційну, а я залишилась чекати в коридорі.
Йшли секунди, хвилини, години... Мені здавалось, що минає вічність. Моя голова була заповнена лише однією думкою, щоб все лиш було добре з Антоном. Мов думки розвіяв знайомий голос:
- Привіт. І ти тут? Ти мене переслідуєш!
Я підвела голову і побачила Олега. Тільки не це!!!