Ромашковий чай

Частина 9

Прокинулась від відчайдушного стуку в двері. Глянула на годинник: 18:45. Добряче дрімнула! Гукнула маму. Немає. Гукнула тата. Щось не чути. Стук в двері не припинявся, і мені ставало страшно. Я підійшла обережно до вічка і побачила там... Сашу! Вона була зовсім розхристана, без курточки(а на вулиці було досить холодно) і даже заплакана. Я швидко відімкнула двері, і вона ввалилась до будинку, схлипуючи час від часу.
- Що сталось?? - здивовано запитала я
- Я... я...я.. - і не договоривши, подруга впала мені на плече і почала відчайдушно ревіти.
Я обережно посадовила її на канапу.
- Що ти? Кажи!! Кажи негайно! - не втерпіла я
- Я.. я з дому втікла...!! - і ще більше починаючи плакати, Саша завалилась прямо на подушку.
- Що?!!! Як втікла? В сенсі? Через що? - питань було безліч.
- В прямому. Мене дістали всі там!! Маман змушує сидіти з сестрою, коли мені потрібно на змагання! Набридла зі своїми докорами! Я намагаюсь у всьому її догоджати! Я кожного дня прибираю дім, готую врешті решт їсти сама, як її немає! Без тата вона стала капець якою злою! - і, згадавши тата, Саша ще більше заплакала.
Справа в тому, що її тато пішов від Марини Володимирівни(мами Саші) рік тому. І тепер половина обов'язків впала на плечі подруги.
- Саш, зрозумій! Зараз не найкращий час і для твоєї мами! Вона весь час на роботі, тому і дратується! - почала заспокоювати я.
- Ага, і чомусь ту злість вона зриває на мені?! - не вгавала Саша.
- Ну не буде ж вона зривати на 4-річній Катрусі!
- Серйозно?! Ну дякую тобі, подруго, за таку підтримку!! Ти ж сама сидиш з Тошою, і знаєш, яка це мука! - докірливо мовила подруга.
- Вибач, але, те що ти в втікла з дому, на мою думку, не найкращий вихід з цієї ситуації. - впевнено доводила своє Саші.
Раптом у мене задзвенів телефон. Це була мама.
- Так, мам... Привіт... Так... У мене... Що?... Гаразд... Коли?... А чому, ти не питала?... І що?... Ааа... Ясно... Добре, бувай!
Весь час на мене дивилась Саша, і схоже вона зрозуміла про кого йдеться, бо помітно спохмурніла.
- Телефонувала мама.. Сказала, що на роботу прибігала твоя маман. Питала за тебе, була зовсім заплакана. Хотіла була бігти сюди, але моя сказала, що я на гуртку. То як, будеш телефонувати? - з надією спитала я.
Саша глянула на мене таким поглядом, що я відсторонилася.
- Так.. - несподівано для мене відповіла вона.
Я з радістю простягнула їй телефон, і та пішла до кухні. Та я через шпарину у дверях чула її розмову.
- Мам.. Пробач! Я погарячкувала!! Не хвилюйся, я в Ліни! Можна я в неї заночую? Бо вже пізно і не хочеться вертатись додому.. - сказала через сльози подруга, і, як на мене, трохи переграла, бо зараз було лише 19:00.
Та на мій подив її мама швидко погодилась.
Для мене це лише на радість! Бо нарешті я зможу розповісти усе, що сталось потягом цих кількох днів. І про лікарню, і про те дівчисько, і зрештою про Олега.
Через кілька хвилин прийшла маман, і влаштувала нам лекцію, щодо втечей з дому і т. п. Аааа! Вона як завжди невчасно! Ці мами...
Послухавши мамину доповідь, ми прожогом метнулись в мою кімнату, і нарешті я могла розповісти усе, що мене тривожило.
Якщо чесно, то Саша знає більше ніж навіть мої мама і тато. Коли вона перевелась до нас 3 роки тому, відтоді ми стали друзями-нерозлийвода. Спочатку з неї насміхались, мовляв, вона новачок, а колектив у нас «сформований» та «дружній». Та насправді все було навпаки, і ці слова, щодо нашого класу, я завжди вживаю в лапках. Так ось, вони з першого дня її незлюбили, а мені залишалось лише подружитись з нею, бо тут і так немає у неї друзів. Відтоді все і почалось. Всі наші пригоди, перемоги і невдачі. Все переживали разом. Вона часто приходить до мене ночувати, і ми вдвох сідаємо їсти наше улюблене полуничне варення. Мені іноді здається, що ми двійнята. Просто народились в різних сім'ях.
Маман принесла нас тацю з бутербродами в чаєм, а на десерт поставила банку з полуничним варенням. Коли всі позасинали, я почала свою розповідь. З самого першого дня, з того моменту, як я чергувала у класі. Переповіла все. Саша дивилась на мене уважно, наче вивчаючи в музеї експонат. Не перебивала, що мене найбільше радувало. Коли я закінчила розповідати, то на таці не залишилось жодного бутера.
- Ну, подруго.. - почала Саша, - навіть не знаю, що і сказати. Як на мене, він трохи дивакуватий. Скільки тебе памятаю - ти на таких не велася зроду. А тут бац! І закохалась. Не схоже щось на тебе, та серцю, як то кажуть, не прикажеш, - усміхнулась вона, - та й до того ж він уже певно має дівчину..
Як не дивно, але це мене лякало найбільше.
Ми розмовляли, сміялись і їли варення аж до першої години ночі! Зрозумівши, що завтра треба рано вставати, ми заснули. Перед тим, як поринути в глибокий сон, Саша сказала:
- А може, це не його дівчина? І ти йому теж подобаєшся, бо ж не просто так доля вас зводить разом у майже всіх місцях, де тільки ти буваєш?
- Не думаю... Тим більше, що аж настільки, мені ніколи не щастило, - відповіла я, та подруга уже спала.