Ромашковий чай

Частина 7

Мені стало жаль свого волосся. Хоч воно в мене не супер-пупер довге і красиве, радше навпаки. Але я дійсно була засмучена.
Сьогодні з маман ми пішли до перукарні. Зізнаюсь вам, що із каре мені стало досить гарно, і я вмить забула про ту безглузду бійку. Після того я побігла в «Оптику», щоб придбати нові окуляри. Вибір був великий, проте і ціни іноді «кусалися». Та я зупинилась на досить простих і привабливих окулярах з «котячою» формою оправи. Поки лікар пішов лаштувати мені лінзи для них, я роздивлялась інші. Та раптом двері відчинились, і туди ввійшла ... Свєтка. Вона зайшла до приміщення із заплаканими очима. Досить неприваблива була картина: стоїть вона, а по її щоках течуть чорнющі ріки сліз. Свєта часто фарбується, тому і ця потікша туш була не дивиною для мене.
- Лін...- через схлипування почала казати вона, - пробач мене, і.. ось гроші, - і тут однокласниця подала мені 500-гривневу купюру.
- Не потрібні мені твої подачки,- через свою так звану гордість мовила я. - Потрібно було думати перш ніж відрізати мені волосся і ламати окуляри,- я була на межі злості, і просто жбурнула гроші на долівку магазину.
Свєтка ще більше розплакалась і просто вибігла з приміщення. У мене був шок. Чесно кажучи, я не знала, що вона, така горда і егоїстична людина вміє вибачатись!
Лікар швидко справився і приніс мені готові окуляри. Чесно кажучи, ці окуляри мені йшли більше ніж попередні, тому я сміливо вийшла з магазину і рушила додому.
На вулиці було досить тепло, але грязюка під ногами не давала змоги вдягти мої улюблені білі кросівки. Тому я швидко почимчикувала в своїх, уже замурзаних, ботфордах.
Крок, два і я.... впала...