Ромашковий чай

Частина 5

Тільки не це!
- Я тебе не переслідую. Це ти мене переслідуєш. З'являєшся завжди там, де є я! - розсердилася я.
- Цікаво, що ж ти робиш у лікарні, та ще й біля операційної?
- Взагалі-то не твоє діло, - всіма силами хотіла приховати свою розлюченість, бо такого нахабства не зустрічала ніколи.
- Ну, може і не моє, та в будь-якому випадку ти ж не просто так тут, - не вгавав хлопець.
- Не просто так! - сказала я і... розплакалась.
Я не знаю, що на мене найшло! Я плакала, плакала. Відчувала жахливий сором, що ось зараз сиджу і плачу перед ним. Це було гнітюче відчуття. Олег не розгубився і сів біля мене.
- Що сталось?! Чого ти плачеш? Чи хтось ж твоїх там? - він показав на двері операційної.
- Брат.. - уривчастою мовою відповіла я, - В нього виявили апендицит. Операція йде вже кілька годин. А раптом щось сталось?
- Заспокойся, все буде ок, - сказав Олег, і.. обійняв мене.
Як не дивно, мені було приємно. Так я відчула себе в безпеці і спокійніше. Та цю ідилію розрухав лікар, який виходив з операційної. Я різко скочила на ноги.
- Лікарю, все нормально?
- На щастя, так. Була загроза, що він не вийде з наркозу, але все минулось, і зараз вашого героя перевезуть в окрему палату, - втомлено і водночас радісно відповів лікар.
- Василю Миколайовичу, а де мама? - раптом мовив Олег.
Тобто мама? Його мама працює тут? Мене точно хтось зурочив.
- Вона пішла до себе, - відповів лікар, і пішов углиб коридору.
Я хотіла була вже бігти до малого, та мене зупинила рука Олега.
- Стій. Йому все одно треба спокій, тому подзвони комусь із батьків, хай ідуть вони, а тобі треба відпочити. Ходімо до моєї мами. Вона нас чаєм напоїть, і заодно я їй представлю нову однокласницю, - ласкаво сказав він.
Я була здивована. Дуже. Дуже здивована! І признаюсь вам, десь в глибині душі навіть рада, адже хлопець, який мені подобається, пропонує піти на чай до його мами! О Боже. Це були хвилини радості. Але я спочатку відмовилась, мовляв, мені треба йти до брата. Але Олег сказав, що це тільки нашкодить йому. Тож мені не залишалось нічого робити, як його послухати, і ми пішли.
Виявляється, мама Олега працює тут головним лікарем! Нічого собі сімейка. Тато - голова міськВНО, мама - головний лікар. Помітно, звідки вони такі багатії. Та це мене хвилювало зараз найменше. Я переживала за Тошку.
Мама Олега прийняла нас здивовано. Спочатку випитувала мене все: звідки я, скільки мені років, хто батьки, чому я тут взагалі і таке інше. Дізнавшись, що мій брат переніс операцію, вона пообіцяла виділити найкращу палату для мого малого. Це було напрочуд мило з її боку. Наговорившись і насмакувавшись чаю досхочу, я пішла нарешті до Тошки.
Малюсик усміхнувся, як тільки я зайшла до палати.
- Ну що ти, боєць, все добре?
- Так, все прекрасно, тільки я тепер не можу сидіти і ходити. Це правда, що я все життя лежатиму лише? - з нотками суму спитав у мене малий.
- Ні, ти що, - ледь усміхнулась йому у відповідь. - Ти полежиш тут кілька днів, і тебе випишуть!
- А де мама і тато?
І тут я згадала, що за весь час не дзвонила їй взагалі. Взявши слухавку і вислухавши мене, мама почала кричати:
- Чого ти мені не подзвонила відразу? А якби щось сталось? Я б цього не пережила!
- Мам, все ок. І, по-друге, я тобі дзвонила, а ти не відповідала!! Так що немає сенсу більше кричати на мене, - крикнула я в слухавку і спересердя жбурнула телефон на лікарняне ліжко малого.
Через кілька хвилин примчали мама з татом. Вони розпитували Тоху про все, що сталось. І уявіть собі! Мама надолужилась спитати, тільки-но ввійшовши в палату, мовляв що я зробила малому. Ну це зовсім нахабство! Я просто вийшла за двері і зі всієї сили гупнула дверима. Біля палати стояв диван, тому я вже не мала сил стояти і просто звалилась на його закривши очі руками.
Раптом я відчула чиюсь руку на моєму плечі. Відсахнувшись, я побачила Олега.
- Що, батьки дістають? Знаю, знаю. У мене теж саме. Вічно до всього придеруться. Наче я не маю права на особисте життя і так далі, хоча вони кажуть, що до 18 років я ще повністю в їхньому розпорядженні. Знаєш, до біса таку розпорядженість! Краще б я звалив пошвидше з дому, бо це просто нестерпно вислуховувати ті всі претензії, - почав говорити Олег.
Було таке відчуття, що він говорить про мене. От слово в слово. Під час розмови я помітила, що його очі. Вони були голубуватого відтінку, і в сяйві денного світла здавались ще прекраснішими. Здається я сходжу з розуму..