Ромашковий чай

Частина 19

Я лежала і згадувала ту гнітючу ситуацію, яка мене ледве не позбавила життя. Ще мить, і я могла не вижити. Ще мить, і я б не лежала зараз тут, на цьому лікарняному ліжку. Ще мить, і все б закінчилось.
- Чекай, це я маю тобі дещо сказати, - я його перебила, бо подумала, що зараз як не найкраще сказати всю правду. - Та записка.. Це не Свєта писала... Це я писала. Пробач. Я просто знала, що ти їй подобаєшся, і тому хотіла перевірити.. Чи вона тобі теж, - на цій фразі я стишила голос і краєм ока помітила, як Олег почав метушитися навколо себе, щось шукаючи.
- Це вона? - він простягнув до мене знайомий папірець. Я його розгорнула і ще раз перечитала все те, що сама ж йому написала.
Замість відповіді, я відкинула ту записку і втупилась у вікно. Мені стало гірко. Я ніколи нікому не брехала, і тут на мене щось найшло таке, що мені здалось правильним, написати її.
- Мені всеодно, - раптом сказав Олег. - Головне, що жива ти, і відбулася лише незначним опіком, - він глянув на мою ногу і, повернувшись до мене, схилив голову, - не зовсім незначним. Але це дрібниця! Ти мала зрозуміти! Я переживав! І був таким ідіотом, що за весь цей час навіть нормально не зміг з тобою поговорити.. Прости мені.. - він ще раз глянув мені в очі, відвернувся до вікна, підвівся і пішов до дверей.
- Мені було приємно бути з тобою.. Я радий, що ти з'явилась в моєму житті! - раптом скзав він і вийшов.
Нарешті я дала волю сльозам. Я не розуміла, до чого була ця розмова! Мені стало легше, так, але це дивно! Це дуже дивно!
Мої роздуми перервав гучний крик у коридорі:
- Пустіть мене до неї! Я повинна бути там!
- Так, що це за такі справи? Ви нас не пускаєте, а ми маємо повне право бути з нею!! Ми її батьки!! Ви не маєте жодних повноважень не пускати нас!
- Заспокойтеся! Заспокойтеся нарешті! Тут вам лікарня, а не клуб! Це по-перше! А по-друге, їй зараз потрібен спокій! Вона перенесла тяжку операцію. Їй як-не-як важко!
Раптом двері відчинилися, і в палату забігли мама, тато, Тошка і Сашка.
- Як ти, донечко?! Ми так переживали за тебе! - перебивали один одного то мама, то тато, то Тошка. Тільки Саша стояла осторонь і мовчала.
- Все нормально. Я себе добре почуваю! Не треба хвилюватися, все минуло, і я залишилась жива, що найголовніше! - рідні підійшли до мене і по черзі стали обіймати мене.
В цей момент я була щаслива.. Мені було добре, затишно і так подомашньому приємно.
- Саша, а ти чого там стоїш? - запитала я к подруги, коли всі вийшли.
- Лінко.. - вона раптом заплакала і підбігла до мене. - Це я винна! Я винна, що ти залишилась у туалеті, сама!! Ти була налякана, я знаю! - вона говорила так швидко, що я не встигла вставити ні слова. - Ти була на межі зі смертю, а я, твоя вірна подруга, не була з тобою! До біса таку подругу, скажеш ти зараз! Але я в тої момент забула про все на світі! Розумієш, ми пішли з Сергієм на вулицю і дивилися на зірки. Він обійняв мене дуже сильно і почав цілувати. Я була в стані ейфорії!! Я не могла думати ні про що інше!! Лінусю! Пробач! Я не знаю, як спокутувати мені свою вину, але все ж таки пробач мене! Лінко! Лінусю! Лін..
- Сашааааа!!!! - нарешті перебила її я. - Ти ні в чому не винна! Я дуже рада, що ви з Сергієм щасливі, і це моя провина, бо я послухала ту Свєтку! Все добре! Я не ображаюсь! Ми ж навіки найкращі подруги, чи не так?! - з усмішкою запитала я.
Її сльози як рукою зняло.
- Люблю тебе!!! - вона теж усміхнулася і міцно-міцно мене обійняла.
- І я тебе!
***
Йшли дні, а мене все не виписували з лікарні. До мене приходили чи не всі учні нашої школи! Уявіть собі, мене провідала сама Анна Миколаївна! Яке ж у мене здивування було тоді, коли вона просила пробачення за свою доньку. Казала, начебто вона дуже покарана, і, можливо, її переведуть і іншу школу! Це, звичайно, малоймовірно, але я її пробачила. От не вмію я довго таїти на когось образу. Така я, Ліна Крапчук🙃
***
Олег не приходив після тої розмови ні разу. Можливо, я йому і справді не цікава.. Але це мене хвилювало, як-не-як.
Скоро мене виписали. Тепер я можу ходити! В лікарні і навіть не змогла нормально стати на ноги, але вдома мені почувались набагато краще, тому я навіть спускалась до кухні на сніданок, обід та вечерю.
***
Сьогодні дуже спекотно! На вулиці 23^ тепла, а в будинку спека стоїть ще більша.
Уже 10 травня. Це ж я більше ніж місяць не ходила в школу, і взагалі не ходила нікуди! І вперше в житті я насправді засумувала за школою. Хотілося того шуму і гаму, надокучливих вчителів, навіть тих однокласників. Хотілося побачити Олега.
Саша заходить кожного дня. Це мене дуже радує, адже вона переказує мені всі події, що трапилися в школі, допомагає з уроками, і ми разом вирішуємо деякі додаткові завдання, адже скоро ДПА.
Я сиділа обідала на кухні. Раптом почувся голосний стук в двері, а потім дзвінок. Чергувався стук і дзвінок. Мені стало цікаво. Я помалу підійшла до дверей і почула голосний крик Саші:
- Відкривай, Ліно!! Дурепо, зараз він поїде!!
Я швидко відчинила двері. Саша швидко зняла кросівки і просто стрибнула на диван.
- Що таке? - очунвяшись, запитала я в Саші.
Вона дивилась на мене такими очима, наче зараз з'їсть.
- Що-о-о?! - ще раз перепитала я.
- Ти знаєш, чому твій Олег не ходить в школу? - нарешті сказала вона.
- А він що не ходить?
- Пхах, дійсно! - крикнула подруга і підвелася з дивану. Вона почала ходити туди-сюди, відміряючи відстань від одніє стіни до іншої, - Так, не ходить! Вже 2 тижні!
- Ого! - я справді не знала.
- «Ого!» вже тут не допоможе! - розлючено сказала Саша.
- Кажи вже нарешті! - не втерпіла я.
Саша ще трохи походила по вітальні і сіла назад на диван. Вона заклала ногу на ногу, схрестила руки і поклала їх на одне коліно. Ця поза видалась мені кумедною, тому я засміялася. Вона розлючилась ще більше.
- От дурепо!! Ти смієшся, а він зараз пакує валізи! Олег збирається їхати звідси!
- Щоо?! - тут уже підвелась я.
- Тооо!! Мені вчора Марина Василівна сказала, що його батько звелів їхати звідси нібито через пожежу. Олег не хотів спочатку, але потім чомусь погодився. А ти смієшся!!
Що? В сенсі їде? Це певно через записку! Я так і знала, що це нічим хорошим не закінчиться!
- Ну і що мені зараз робити?
- Як що? Бігти до нього і вмовляти!!! - відрізала Саша.
Я сприйняла це, як єдиний вихід з цієї ситуації.
Навіть не переодягнувшись, я вийшла надвір в одній піжамі. Взула кросівки, і тільки тоді згадала, що аросто не можу бігти! Ааай! Клята нога! Ну чому ця пожежа спалахнула саме у нас?
- Сідай ззаду! - почула я крик позаду себе.
Саша сиділа на велосипеді і показувала на багажник. А як мені ще поїхати? Швидко сівши на «залізного коня», ми помчали до будинку Олега.
Всю дорогу я думала, що буду говорити. Не раз ловила себе не думці, що, можливо, все можна повернути, і я просто вернуся додому і буду жити спокійним життям, без нього? Але це мене не влаштовувало, тому я була рішучо налаштована на відверту розмову з Олегом.
- Ось ми і приїхали! - крикнула Сашаі допомогла мені злізти з велосипеду. - Іди, в щоб без нього не верталася!! - усміхнулась вона і сіла на лавку.
Я боролася із внутрішнім страхом. Я боялася зайти всередину. А раптом він не так все зрозуміє, і почне просто з мене сміятися? А раптом..
Але я поборола себе, і швидко зайшла до його будинку. Це здалося мені не ввічливим, адже отак просто вломлюватися до чужого будинку.. Це не було схоже на мене.
Я опинилася в просторому і світлому будинку. Все навкруг сяяло чистотою. Не дивно, адже в нього мама - лікар, тому все мусить бути чисто і стерильно.
Я не помітила, як піднялася на другий поверх і підійшла до дверей Олега. Я не розумію, чому я думала, що це його двері, але мені підказувало щось всередині.
Я поклала руку на ручку і легенько смикнула її.
Я побачила перед собою Олега. Він стояв прямо переді мною, із збентеженим поглядом і сумкою в руках. Я видихнула і почала говорити:
- Не їдь.. Будьласка! Я прошу тебе! Благаю.. Ти став чимось особливим для мене, і мені так соромно за ту записку.. Я не знаю, що на мене найшло! Я просто.. я просто.. просто я закохалася в тебе.. і незнала, як себе поводити. Не їдь! Прошу! Я з глузду з'їду! Благаю! Не їдь!
Я побачила в його очах якусь дивну іскру. Він хвилину постояв, помовчав і раптом підійшов і... поцілував мене. Так довго-довго. Це були хвилини щастя!
Я забула про все на світі. Про ту бісову пожежу, про Свєтку, про ногу... Мені хотілося стояти так вічність. Його не відірвав від мене навіть мамин голос:
- Олеже, ти зібрався? Ми їде.. - вона не договорила, бо просто стала в ступорі перед нами. Вона навіть не намагалася щось скзаати чи зробити, а просто усміхнулася і зачинила двері.
- Я нікуди не поїду без тебе! - притулившись до мого чола своїм, сказав Олег. - Ти стала частиною мого життя! Я знав спочатку за ту записку, але не став тебе тривожити! Це ти пробач, що так тоді налякав.. Мені дуже шкода, що я був таким ідіотом! - і знову притулився своїми губами до моїх. Ми стояли і цілувалися, допоки не зайшов до кімнати його тато. Він усміхнувся і додав:
- Я так зрозумів, що ми нікуди не їдемо? - загадково підмигнув Олегові і пішов геть.
Я згадала про те, що не встигла навіть переодягнутися, тому зародка руками обличчя і почала сміятися.
- Ти пробач, що я в такому вигляді! - я глянула на нього крізь пальці, і він теж усміхався.
- Нічого, ти і в піжамі дуже гарна!
Я зашарілась.
На мить я згадала сон. Про собачку і записку. Здається, я знайшла те, що хотіла. Я знайшла щастя! І воно мене теж знайшло.
***
- Тобі який чай? - запитав мене Олег, як ми спустилися до його кухні.
- На твій вибір, - сказала я.
- Тоді, я пропоную ромашковий! Обожнюю його! - здається, він теж фанат ромашкового чаю. МИ вдвох фанати ромашкового чаю.