Ромашковий чай

Частина 6

Вперше мені стало сумно без малого. Пройшов лише 1 день, а ще чекати залишилось 6. Лікар сказав, що Антоша має полежати в лікарні цілий тиждень. Мама попросила вибачення за те, що там наїхала на мене, а тато сказав, що зараз мамі хвилюватись треба менше всього. Це було дивно, адже раніше він такого не говорив. Проте я більшу переживала за Тошку. І трохи за Олега. Після вчорашньої розмови ми в школі навіть не розмовляли. Хоча там відбулось щось масштабне. Принаймні це було так для мене.
Прийшла я до школи десь о 8:30. До уроків ще 30 хвилин, тому я встигну ще прогулятись з Сашою і розповісти все, про що не розповіла в «Instagram». Та до класу враз зайшла Свєтка і глянула на мене таким поглядом, наче я була схожа на якогось звіра.
- Що таке? - спитала я.
- Нічого такого, - зголосилась однокласниця, - просто надалі, якщо будеш забирати від мене моїх хлопців, то повір, ти вилетиш з цієї школи під три чорти, і навіть він тебе не врятує.
- Ти про Олега? - засміялась я. - Ну, по-перше, я його не забирала від тебе, а по-друге, у тебе навіть немає підстав, щоб навіть казати, що він твій, - спересердя їй відрубала.
- Тоді послухай, - і Свєтка підійшла до мене впритул, - ти не маєш права з ним навіть розмовляти, інакше тобі буде не легко не те шо вчитись, а й, можливо, жити.
Ну чекайте.. В мене починає лускати терпіння. Таке нахабне собачисько починає щось гавкати мені, щодо її самопроголошеного хлопця. Серйозно?
- А то що? - пішла в наступ я.
- Та зовсім нічого, - скзаала Свєтка і з нікудись вийняла ножиці і одним рухом відрізала мене добрячий шмат волосся
- Ти що, геть здуріла? Якого біса?.. - не встигла я промовити, як вона полізла на мене з кулаками.
Цього я не очікувала аж ніяк, тому захиститись не змогла зовсім. Раптом забіг Олег і почав відсувати від мене Світлану. Я прикрила голову руками, проте не встигла вхопити окуляри, які з тріском повалились на долівку. Свєтка завмерла. Я поволі підняла окуляри і з сумом дивилась, як на моїх очах розсипається скельце і випадає з оправи. В клас забігла Вікторія Миколаївна, наша георафічка.
- Що тут відбувається? Ліно, хто це зробив? - вчителька відразу помітила в моїх руках розбиті окуляри.
- Це я розбила ненароком, і.. і вони просто поламались... з моєї вини.. це я винна. Пробачте.. - і зі сльозами на очах вибігла з класу.
Як не дивно, за мною ніхто не пішов. Я піднялась на 2 поверх школи і забрела в найдальній куточок поверху - туди, де навіть прибиральниці з'являлись раз у місяць. Окуляри просто викинула в смітник: з них уже нічого не буде. Я просто сіла і плакала. Плакала доти, доки не продзвенів дзвінок на останній урок. Зрозумівши, що просиділа так 6(!) уроків, я спустилась до низу. Глянула на телефон. Ооой!! 20 пропущених від мами! Ну, думаю, точно кера подзвонила і доповіла, що мене не було на уроках. Набираю маман.
- Алло. Що ти хотіла?
- Лінуся, це неприпустимо! Ти прогуляла 6 уроків! Що це має таке бути?! Швидко додому, там розберемся! - з нотками злості крикнула мама в слухавку.
Чесно кажучи, іти додому мені не було жодного бажання. І це не через те, що там чекає мене супер пупер серйозна розмова, а просто через те, що просто хочу побути сама.
Я побрела до парку. Чи знаєте ви, що у мене є ще одна залежність? Це залежність - фотографування. Я жах як люблю фотографувати все, що зустріну. Навіть не на фотоапарат, який минулого літа подарував мені старший брат, а на звичайний телефон. І якщо вміти правильно знайти освітлення, місце і все інше, то вийде знімок кращий, ніж навіть зроблений на фотоапарат.
Зробивши декілька атмосферних знімків, я ввімкнула навушники і знову слухала музику. Музичні твори я завжди слухаю під настрій, під стан душі. І зараз, у мене радше просто весняна депресія. Чи депресія кохання? Як ще це назвати? Навіть не знаю.. Пісня «7 years» цілком влучно підкреслила мій стан душі зараз.
Цілу дорогу я думала про Олега. Згадувала цого очі, манеру поведінки, всі його рухи, які були присутні під час нашої розмови. Згадувала все все. І навіть сьогоднішнє. Хто б міг подумати, що він не стане зі мною говорити, через цю кляту бійку! А ще ті бісові окуляри як на зло! Прийдеться їхати купляти нові, бо ті вже ні на що не придатні, тим паче, що вони вже в смітнику. Раптом я почула знайомий голос. Зовсім такий як у Олега. Та через те, що я була без окулярів (а у мене зір -2), то я не змогла добре розгледіти постать, що наближалась до мене. Швидко заховавшись за дерево, я придивилась до нього. Та те, що я побачила мене приголомшило: він ішов не сам, а з якоюсь дівчиною, та ще й в обіймах (!). В моїй душі відбувся атомний вибух. Я різко звернула до стежки і прожогом метнулась до дому. Вже там я змогла віддихатись і спокійно сісти все обдумати. Та мене випередила мама.
Все пояснивши, я пішла до своєї кімнати, і вони навіть не намагались сварити мене! Це було досить дивно, проте я сказала, що побила окуляри, тому завтра піду по нові.
Зачинившись у кімнаті, я просто сіла на ліжко. Потім лягла. Потім знову сіла. Я не вірила тому, що побачила. Я вселяла думку, що це міг бути будь-хто інший! Але ж ні. Його голос, одяг, навіть запах той самий. І та клята дівчина в обіймах...
День поволі спливав, і сонце заходило за обрій, а я навіть не сідала за уроки, а просто лежала. Навіть не плакала. Досить тих плачів, тим більше, що за останні кілька днів я виплакала все, що могла.
День поволі спливав...