Ромашковий чай

Частина 18

Мені нудно... Скільки разів я кричала і стукала в двері! Та ніхто не чує! І чому нікому не хочеться в туалет? Чи всі просто зговорилися?
Я плакала.. Незважаючи на туш, якою нафарбувалася вперше в житті. Я підійшла до дзеркала і побачила справжнісіньку панду. Це мене трохи розвеселило, але я всеодно не переставала плакати.
Минула година.. дві... мабуть вічність.
Раптом я відчула запах диму. Це напевно з надвору, але ж тут немає вікна! Я притулилася близько до дверей і відчула різкий запах диму і побачила, як у туалет залітає манюсінька цівка сірої речовини, яка згодом перетворилася на справжню хмару. Я почала щосили гамселити по дверях і кричати «Рятуйте!». Та ніхто не відкликався. Я побачила чіткий оранжевий «шлейф», що виднівся через шпарину у дверях. І тут я зрозуміла, що це справжня пожежа!
Мені було по-справжньому страшно. Свої останні хвилини життя я проведу ось тут. В туалеті! Перед очима пронеслись усі події мого життя. Знайомство з Олегом, сварки з мамою, про які тільки зараз дуже пожаліла, про Тоху, його операцію, про Сашку, з якою я була, наче сестра, про Марину Василівну, і про ромашковий чай. Я була дуже налякана.
Дим повністю заповнив приміщення, і я почала задихатися. Згадала, що на уроках основ здоров'я нас вчили поводитися під час пожежі, тому я швидко лягла на землю і почала дихати через рукав сукні. Та це мені мало чим допомогло, хіба лише тим, що я зекономила кілька хвилин свого життя. Я відчула різку втому. У мене поступово закривались очі, і я не могла дихати. Це все.. Пам'ятаю, як наостанок вигукнула: «Я тебе любила по-справжньому».
Далі була повна темінь. Через трохи я побачила світло. Не таке, що в кінці тунелю. А яскраве світло звідусіль. Це був дивовижний краї: скрізь цвіли зелені дерева, росли квіти і літали маленькі діти з крилами. Невже я померла?
Та раптом відчула, як мене піднесли чиїсь руки і почали витягати з того чарівного краю.
Далі знову темінь..
Чиїсь голоси... Писк у вухах... Відчайдушний крик...
Я розплющила очі і побачила над собою.. Олега. Він притримував мене руками, а навкруг стояли учні, моя Сашка, Сергій, Свєта, Марина Василівна.
- Прокинься!!! - нарешті почула гучний голос Олега.
Він дивився на мене благальними очима і час від часу цілував мене у чоло.
Я жива!!! Я жива!!! Мені захотілось піднятись і танцювати, радіти тому, що я залишилась жива!!! Нарешті ті пекельні хвилини минули! Та тільки-но я захотіла підвестися, як різкий біль оперезав мою ногу. Я просто впала на асфальт.
Піднявши голову, я побачила пожежну машину і пожежників, які гасили вогонь. Вогню було багато... Вогонь був скріз... Я знову злякалася і почала істерично плакати.
Почула, як Марина Василівна звеліла відвести мене в машину швидкої, яка тільки-но приїхала на шкільний двір.
- Пробач.. - сказала я Олегу, відпускаючи його руку, коли лікарі понесли мене на ношах у машину.
Я заснула.. І мені приснився дивний сон. Нібито я гуляю по набережній, і до мене підбігає маленький собака. В його зубах застрягнута невеличка записка. Я витягла її і розкрила. Там було написано ось що:
«Ти знайдеш те, що шукала так давно. Повір у себе! Тобі це знадобиться. Добро - це твоє друге «я». Підкоряй Всесвіт!»
           ***
Я прокинулась від гнітючого болю в нозі і від криків мами.
- Лінусю, сонечко, ти жива?! Хто це зробив?! Скажи хоч щось! - благала мама через сльози, і я вперше не заперечувала оте «Лінусю». Мені було приємно.
- Я тебе люблю, мам.. - сказала я, і знову відчула біль в нижній частині ноги.
Вона почала плакати ще більше.
І я заснула знову. Тепер уже мені не снилося нічого. Була повна темінь... Я прокинулася від чийогось дотику руки.
Це був Олег. Він тримав мою руку і дивився у вікно, кудись в далечінь.
Він помітив, що я прокинулась і усміхнувся.
- Мені потрібно тобі дещо сказати..