Швидше Вітру. Три Шляхи Полум'я

VOР Шон Квіртон..Головна ціль

Мене небуло в академії кілька днів, і все через вітчима, який надумав викликали мене саме тоді, коли я того найбільше не бажав. По перше, я просто бачити його не хотів, адже постійно думав, чому він прислав Лію сюди вчитись, і яка роль дісталася їй, адже те що той грав в свою якусь гру, було просто очевидно. По друге, я знав, що це не просто так і він мав дати мені знову якесь завдання, яке я знову намагатимусь виконати проти своєї волі. І як би мене це не виводило з себе, та я нічого не міг зробити, мої руки зв'язані. Я відчував себе лялькою в руках бездушного ляльковода, і ці відчуття були огидними. І нарешті по третє, я почав шукати деяку інформацію про те, що насправді сталось з батьками? Чи має мій вітчим якийсь зв'язок з Темним Дияволом? І найголовніше, яке відношення мала до всього цього сама Анна Климова? І питання не давали мені спокою, а особлива ця дівчина, я ніяк не міг викинути її з голови і зосередитись на власній роботі. Те що зі мною відбувалось було вперше і я нічого не розумів.

Було і таке що я відчував її, так як коли поцілував у тринажерному залі. Я не розумів що робив, просто піддався відчуттям, і потім відразу пожалів про свій безрозсудливий вчинок. Та хоч я і змушував себе не думати про це, та вдавалось мені, прямо сказати, ну дуже погано. Я постійно згадував її ледве привідкриті, пухкі, алі губи, і мені знову захотілося до них доторкнутись.

І відколи я став таким слюнтієм, просто в шоці з себе. Побачив якусь дівчину, яка постійно має талант притягувалися якісь проблеми, і слюні розпустив. Фуу, аж бридко. Потрібно взяти себе в руки.

Коли приїхав в замок, то радості на душі не було ніякої, як і на обличчі, та я мусив видавлювати з себе посмішку при вітчиму. Від чого на душі ставало ще огидніше.

- Я гадаю, ти уже зрозумів чому я тебе викликав сюди - промовив твердий, холодний та впевнений голос вітчима, і я підняв голову.

Він сидів у вітальні на дивані, та спокійно пив червоне вино. Все було як завжди, велика простора кімната в світлих і темних кольорах. Великий кожаний диван, два таких же крісла стояли півколом, а по центрі невеличкий ніби кришталевий стіл. І на дивані сидів ВІН. Чоловік який виглядав на 43 роки та насправді йому більше тисячі. Він прожив багато і бачив набагато більше ніж я. Та це ніяк не відображалось на його зовнійшній оболонці, лише очі показували, що світогляд  в нього набагато більше відрізняється від мого. Він поправив своє коротке чорне як ніч волосся яке діставало йому до плечей, що я знову задумався навіщо той постійно так робить коли розмовляє зі мною. Та ніколи не наважувався запитати. Він закинув ліву ногу на іншу і відставивши недопитий келих з вином на столи, і, замкнув руки в замок. Я мовчки продовжував дивитись на нього не розуміючи чого він хоче. Та хвиля занепокоєння сколихнула мою душу. Невже він щось дізнався про те, що я шукаю інформацію на нього. Та Ні не може бути. Я продовжув  спокійно дивитись в його темно сірі очі. І хоч мені сильно кортіло розтерти його самовдоволену посмішку з обляччя, я всіляко виражав спокій і зібраність. Все ж таки за цей час я навчився не показувати свої емоції, що було для мене плюсом. Ще рано розкривати перед ним свої козирі.