Швидше Вітру. Три Шляхи Полум'я

Сон з майбутнього, чи простий кошмар

- Мамо, тато..я вдома - прокричала я на весь будинок, закриваючи за собою двері, та у відповідь була лише тиша, занадто тихо. Зазвичай мама завжди мене зустрічає зі смачними млинцями. Я підійшла до кухні і з посмішкою зазирнула туди, та посмішка зникла коли там нікого не знайшла

- Що відбувається, мамо, ти де? - знову прокричала я, піднімаючись по сходах уже на другий поверх.

Щось тут не так, ніби це не мій будинок, та що ж це, звідки це відчуття. Я тихо підійшла до дверей батьківської кімнати, серце відбивало гучний ритм, і я повільно натиснула на ручку, двері відкрились. Від побаченого там, просто шок залишався в моїй голові і думках. Щоо? Як таке могло статись? Чому вони? Я закрила обличчя руками, щоб не закричати на в весь голос, як це так, переді мною прямо на підлозі лежали мої тато і мама, повністю в крові, вся кімната ніби окрашена в червоний колір. Я ще раз глянула на них і просто скотилась по стіні вниз, не в силах стояти на ногах, коли побачила, що вони тримаються за руки

- Нііі, це не правда, це брехня, тільки не вони - в сльозах прокричала я, підлізаючи до них блище, і не вірючи в це, та в деяких хвилинах завмерла, знову не могла рухатись, таке вже було, я сильно зчепила зуби і кулаки, яка ж я слабачка, не змогла їх захистити, захистити тих кому завдячую життям, кого вперше полюбила, а тепер їх немає, нікого немає

- Це твоя провина - пролунав глухий голос і повіяло нізвідки холодом, я підняла голову шукаючи хто це сказав, та нікого не було - Ти сама винна в їх смерті - знову цей голос

- Хто ти? -прохрипіла я, невзмозі взяти себе в руки

- Я твій нічний жах - прошепотів він мені на вухо, а я завмерла, забула навіть як дихати, і нічого не могла вдіяти - А зараз, і твоя черга - зі злістю промовив той, від чого мої очі стали ще ширші, звідки в нього така ненависть до мене, хто він такий, думки крутись в голові та думати мозок відмовлявся. Це кінець..переді мною з'явився чорний туман з якого були видні лише блакитні як небо очі, вони чомусь були такі знайомі, і водночас такими чужими. Очі, що випромінювали тільки злобу, я почала задихатись, та не припиняла дивитись в його очі, від чого той ще більше злився

- За..що..- прошепотіла ледве я, відчуваючи що повітря стає менше, і в очах стає темно, я почула ще якісь останні слова, та зрозуміти їх я не змогла.