Швидше Вітру. Три Шляхи Полум'я

Стрибок в минуле

Я прокинулась ніби від току. Що це було. Все, що я пам'ятаю, це світло яке йшло від книги, різкий біль та як втратила свідомість. Далі темнота. І скільки я уже тут лежу, і ще одне...куди я потрапила, це точно не бібліотека в якій я була. Я піднялась на ноги, щоб оглянути місце в якому опинилась.

- Де я..? - прошепотіла я собі під ніс дивлячись на незвичне місце, це була якась дивна кімната, з великою срібною люстрою, широкі колони, схожі як в давній Греції, стіни ніби переливались сріблом і золотом, формуючи різні цікаві візерунки. Кімната була дуже великою, аж занадто, як на мене. Все виглядало настільки велично, що можна подумати я потрапила до якогось царського палацу - Ей, тут хтось є? - прокричала я сподіваючись, що хтось відгукнеться, і все мені пояснить, та у відповідь була лише тиша, і мої слова відлунням пролунали по всій кімнаті. Невже тут справді нікого немає.

Я побачила великі дерев'яні двері і пішла до них. Натиснувши на ручку двері відкрились. Дивно в школі двері самі відкривались, значить я за її межами. Хмм, а це вже цікаво. Я виглянула з дверей і  поглянула чи нікого немає. І нікого не було. Карма невезіння. Що ж будемо шукати далі, робити все одно нема що, а як повернутись назад я поняття не маю.
Я мовчки йшла по коридору розглядаючи краєвиди і дивне оформлення самого коридору. На вулиці була тепла літня погода. Хоча коли я була в школі то була середина осенні. Може це ще один вимір, в який змогла якимось дивом потрапити. Та я могла думати все що завгодно, та якби хоч одна версія була правдива. Я все йшла і йшла по порожньому, світлому коридору. Пройшло приблизно хвилин п'ятнадцять і за цей час нікого не побачила.Та що ж це таке, я хоча б колись виберусь звідси.
Я йшла понуривши голову, вже і не сподіваючись на диво, та раптом почула тихий плач десь далеко. Я здійнялася на біг. Плач ставав більш чіткішим і голоснішим. Переводячи подих я зупинилась біля великих дверей, за якими був чутний плач малої дитини. Я почала стукати в двері, що було сили, та їх ніхто ні відкривав, а плач став ще гучнішим. Зрозумівши що там нікого немає, я відійшла на кілька кроків назад і зрозбігу налетів на двері вибиваючи їх. Двері як стояли так і були, а моя рука і плече нестерпно боліли. Що ж робити, вони не піддаються моїй силі, я занадто слабка.

- Чорт..- прошипіла я, від гніву і розуміння того що така безпомічна. Плач дитини був нестерпним для мене. Я змалку терпіти не могла коли хтось плаче, а особливо діти. Злість охопила мене повністю. Незнаю хто це, та як можна було залишити таке маленьке дитя самим, треба щось робити...