Бродяга і Принцеса[ЗАКІНЧЕНО]

Я буду сильна!

Ніжний вітерець з відкритого вікна проходить морозним холодком по тілу, стадо мурашок митю пробіглися по мені. Я потягнулася та бігом зплигнувши з ліжка побігла в ванну. Після я повернулася в кімнату та одягла сірі мішковаті штани, білу футболку оверсайз та сіре пальтішко з білими кросівками, вийшло чудово... Я попрямувала в вітальню там тато шукав щось в шкафу.
–Що шукаєш?
–Ооо я вже мав іти тебе будити. Нашу камеру, вона точно була десь тут.
–Сьогодні буде весело!
–Я й не сумніваюсь.
–Що йдем?
–Йдем.
По дорозі ми заїхали в кав'ярню та випили по чашці кави і за тим склавши маршрут ми попрямували до парку атракціонів.
–Тат як думаєш колесо огляду змінилось?
–Незнаю!
–Ну тоді нам точно потрібно перевірити!
Я як мала дитина потягнула його і от ми вже підіймались.
–Вау тат тут весь Вашингтон видно!
Дивись там центральна площа, а якщо придивитись можна знайти наш будинок!
–А ось там твоя школа!
–Фу налюблю школу...
–От підеш вчитися побачиш як добре було в школі!
–Не побачу. Мені там буде краще.
–Чому це?
–Ну хотя б тому, що там не буде вчителів, які будуть змушувати прикрашати актові зали.
–І це все? Я думав в тебе знайдеться більше аргументів!
–Ну ще якщо я спізнюсь ніхто не буде дзвонити для тебе і скаржитись яка я безвідповідальна, коли я піду вчитись мені прийдеться за це відповідати.
–Це ти так думаєш насправді в тебе зараз найкращі роки життя.
–Я знаю. Тому я хочу провести їх як слід. Ми виходим!
Ми попрямували до американських гірок.
–Ну тат ти ніколи їх не любив, але завжди ішов, щоб мені не було так страшно. Ідем?
–Ідем!
Відвідавши всі розваги ми попрямували до піцерії та взяли дві великі піцци з собою та ще багато солодощів потім ми вирушили до нашого улюбленого місця...
Рівна галявина, яка закінчувалася обривов відкривала прекрасний вигляд на безмежну прірву. Безлюдне місце за декілька десятків кілометрів від міста. Я вибігла з машини та попрямувала до прірви.
–Ребекка тільки обережно!
Гукнув мені тато виймаючи смаколики з машини.
–Добре!
Я вже стояла біля обриву, прохолодний вітер немов попереджав про небезпеку цієї ситуації, а я стояла та споглядала чудовий пейзаж на ліс внизу. Здавалось, що один невірний крок і можеш вважати себе покійником та повернувшись немов повертаєшся до життя тато радісно розкладав нашу їжу на невеликій ковдрі. Я підбігла та радісно всілась поряд із ним.
–Я тк давно тут не була.
–І не кажи ти завжди бігла туди
–А ти за мною непокоївшись аби я не впала.
–Ну все таки це небезпечно!
–Я подумала і я хочу іти на лікаря. Але для цього мені необхідно подружитись з біологією.
–А чому саме лікар і який саме?
–Я думала над хірургом. Це так захопливо коли вони проводять по 24 години в операційній та рятують життя людей!
–Знаїш я повністю з тобою згідний. Тільки пообіцяй, що будеш чесним лікарем та нестанеш нехтувати своєю роботою!
–Тааат...
–Що?!
–Я б хотіла, щоб ти це побачив.
Татова посмішка помалу зникла та він проковтнув ком в горлі.
–Тааат я бачила...
–А я так нехотів, щоб ти про це взнала...
–Як довго?
–Біля трьох років... В мене останя стадія раку головного мозку...
–Чому... чому ти нічого не казав?
–Я сам не так давно взнав, а місяць назад я був в лікаря... він сказав, що меня максимум місяць залишився. Капец якийсь не так?
Тато посміхавсь крізь сльози, а я ледь бачила його крізь оболонку сліз , які вже підступали.
–Тобто...
–В цьому житті я майже не зробив нічого хорошого, а в лікарні є дівчинка вона чекає на пересадку серця. Вона 13 в списку, та якщо ще трішки зачекати вона не потягне, в неї прекрасні роботи, вона художниця. Побачивши її малюнки я б ніколи не сказав, що вона смертельно хвора... вона настільки оптимістична... Ребекк я хочу віддати їй своє серце...
–Тааат...
Я вже можна сказати ревіла в татове плече.
–Поплач... я теж поплачу...
Біль з середини розривав мене, а я лише плакала в татове плече та трішки заспокоївшись я подивилась на тата.
–Я непроти! Якщо ти так хочеш, нехай так буде.
–Ти справді непроти?
–Ні...
–Тоді я маю тобі сказати операцію якщо то проводити післязавтра мене попросили дати відповідь сьогодні.
–Післязавтра?
–Да лікар сказав якщо ще потягнути то для нас обох ситуація буде згубна.
–Тоді нехай операцію назначають!
–Ребекк ти просто чудо!
–Ні це ти чудо!
Я сперлась об його плече та ми сиділи та згадували всі найкращі моменти нашого життя...
День операції...
Я сиділа в татовій палаті та гладила його руку... Тато лежав та намагався розказти мені жарт чи розвеселити, а я лиш сиділа та спостерігала за ним з ніжною посмішкою та червоними від сліз очима. Лікарняна піжама взагалі була без смаку, яка просто звісала з татового тіла. Вчорашню ніч я майже весь час плакала, намагалась заспокоїти себе тим, що тато рятує життя, в іншому ж випадку погубляться цілих два життя та нічого не допомогло не заглушило болі. Я не розумію, що мені тепер робити, хоча вчора тато і ознайомлював мене з самостійним життям та я ніколи до цього не звикну... В палату зайшов лікар та лишу тихо кивнув для тата на що він важко вдихнув та взяв мої лодоні в свої зморщенні руки і сильно сильно зжав їх.
–Тат я тебе люблю!
Він поцілував мене в лоб і промовив
–І я тебе люблю сильно сильно!
А потім тата забрали, я ішла за ним і коли він заїхав в операційну я помахала йому на прощання та коли він зник з мого поля зору я впала на коліна та почала стукати кулаком об грудну клітку, здавалось ніби щось туди проникло і не давало дихати... я плакала так тихо аби тато по ту сторону стін не почув як мені важко, я обіцяла, що буду сильна... Обіцяла йому і собі. Я буду сильна!
–Ребекка!
Чийсь крик врізався в мої вуха не встигнувши обернути голову він вже сидів зі мною на підлозі і я плакала йому в плече...
–Стіііів!
–Я тут все добре.
Він похлопав мене по спині та тихо гладив мене по голові поки я всхдипувала йому в куртку. За декілька хвилин до нас прийшла медсестра, вона дала мені заспокійливе та запропонувала пройти в палату, щоб відпочити, на що я їй відмовила, зараз я хочу бути з татом... До нас підійшла не така вже молода пара.
–Вибачте.
Я підняла на них погляд та бігом встала.
–Да?
–Це ви дочка донора нашої доньки?
–Да...
Жінка низько мені поклонилась на що я поспішила допомогти їй цього не робити.
–Я просто вже багато разів дякувала вашому батьку та я хочу ще вам подякувати.
–Ви що це не моя заслуга...
–Ваш батько врятував її я незнаю як вам віддячити.
–Просто нехай вона проживе гідне життя.
–Дякую!
Вона знову бистро мені поклонилась та відійшла з своїм чоловіком, а я проковтнула ком в горлі та сіла назад на стільчик.
–Все добре?
Я подивилась на його занепокоєне обличчя та через силу посміхнулась.
–Я стараюсь...
Всі 5 годин ми прочекали в очікуванні і тільки після цих мук вийшов головний лікар та широко посміхнувся.
–Операція пройшла успішно!
Я полегшено видихнула та сльози самі покотились. Всі решту своїх органів тато вирішив віддати на благодійність. Рештки праху мені віддали я взяла їх та разом із Стівом після операції ми попрямували до обриву. Я стояла на краю та згадувала всі хороші та погані моменти, а правою рукою на якій була рукавичка я розвіювала попіл тихо всхлипуючи... Зробивши все я повернулась до Стіва та широко посміхнулась, він обійняв мене крепко крепко, а я його у відповідь. Він завіз мене до мого дому.
–Може я залишуся?
–Ні нетреба, мені необхідно побути одній. Заїдеш завтра я хочу навідати ту дівчинку.
–Добре.
Я помалу піднялась в квартиру та зразуж зіткнулась з таким домашнім запахом, у нас все було по особливому...
Джин підбіг до мене та немов от от розплачеться дививсь на мене. Я пішла до себе в кімнату та в обнімку з Джином ми заснули...
Противний звук дзвінка роздавався по квартирі. Чесно я думала, що я загубила телефон так як не бачила його два дні. Я в'яло попрямувала до нього та взяла трубку.
–Алло?
–Спиш?
–Вже ні.
–Ну тоді відкривай двері.
–Що?
–Я чекаю.
Я бігом побігла до дверей та мене зустрів лише здивований погляд Стіва. Ну да я б навіть злякалась, уявляю який в мене зараз вигляд. Стів з пакетами зайшов та поцілувавши в лоб попрямував на кухню.
–Стів...
–Давай бігом іди вмивайся, а я покищо проготую їсти.
Я мовчки розвернулась та зробивши всі водні процедури я одягнула голубі джинси та чорний світер. На запах який доносився з кухні я прийшла де Стів намагався щось приготувати.
–Ооо ти вже?
Він поставив на стіл дві кружки чаю та миски з яєшньою. Я ніжно посміхнулась
–Це все що я вмію! Так що не суди строго.
–Ти... Вибач, що бачиш мене такою і змушений робити це все...
Він підійшов до мене та схопивши мене за обличчя так щоб я дивилась лише на нього
–Я просто піклуюсь і підтримую свою дівчину. І надіюсь, що в важку хвилину вона зробить теж.
–Дякую...
Він посміхнувся та ми почала пробувати його кулінарні шедеври.
–Мммм це... справді смачно!
–Правда?
–Да!
Я почала бігом наминати вміст миски.
–Де ти навчився так готувати?
–Мене мама навчила. Поправді більш я нічого такого не вмію готувати...
Я лиш доїла та чекала його, а після ми зібрались та поїхали в лікарню. Йшовши по майже пустим коридорам я тримала в руках фрукти, а Стів гарний букет лілій. Біля палати 217 я зупинилась та глибоко вдихнувши постукала та увійшла. Дівчинка років 10 сиділа та щось штрихувала в своєму блокноті.
Я посміхнулась на всі 32 та підійшла до неї.
–Привіт!
–Привіт.
–Ти мене напевно незнаїш... Я Ребекка донька твого донора...
–Я тебе бачила, а я Еліс.
–Як ти Еліс? Як серце?
–Просто чудово!
–Я бачу ти йдеш на поправку
Я кивнула на її ескіз.
–А да і в мене є де що для тебе.
Вона з трудом дістала папку, а з неї один листок, який простягнула мені.
На ньому стояла я на подвір'ї лікарні, я виходила туди позавчора коли тата обслідував лікар. Я стояла, а моє волосся розвіював вітер, з стаканом кави в руках я дивилась в далль, невеличкий напис в правому кутку "Ви дали мені шанс жити...". Як така маленька дівчинка може передати всю суть малюнком?
–Це ти намалювала?
–Да ще один я залишила собі. Я справді тобі вдячна.
–Просто нехай це серденько буде в безпеці...
–Обіцяю!
Вона простягнула мені мізинець і я зробивши те саме замкнула нашу обіцянку великими пальцями.
Ми вийшли з кімнати та попрямували навулицю.
–Стів, а знаїш я... я зараз розумію, яке це щастя. Це так приємно тільки шкода, що тата цього не бачить. Хоча я впевнена вони з мамою щасливі.
–І ти теж будеш щаслива!
–Я знаю. Я хочу бути такою ж щасливою як вони... Їдем додоми?
–Їдем!
Ми попрямували додоми та спершу вийшли на прогулянку з Джином, бідний мій я вже не пам'ятаю коли востанє він був на вулиці. Потім ми прийшли додоми та всівшись на диван шукали підходящий фільм, як в двері подзвонили, ми незрозуміло переглянулись та попрямували до дверей...