НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 19

«Ми робимо вибір лише один раз. Ми обираємо бути воїном чи бути звичайною людиною. Іншого вибору просто не існує.

Не на цій землі.»

Карлос Кастанеда

1

Що це? Скажіть – що це в біса таке? Як прийняти все, що відбувається довкола і не з'їхати з глузду. Крики, стрілянина, шум сотень тон води, що з навіженством виривається з відчинених вибухом шлюзів, і я – яка тягне ледь живе тіло свого чоловіка.

Як це зі мною трапилося? Як я сюди потрапила? Хіба таке взагалі може бути з простою жінкою, яких на вулицях юрмляться мільйони?

Моя голова ніяк не може дати мені чітке поняття про реальність. Може все це просто якийсь сон? Дивний, моторошний сон? Може я не вбила більше десятка людей і з плеча Тео не юшить кров і немає дірки від кулі сорок п'ятого калібру? Звідки я можу знати про калібри набоїв, про типи зброї, про те, як вирубити людину трьома влучними ударами? Я не маю цього знати... не можу...

Він ледь притомний, тягну і відчуваю... Нічого! Я власне нічого уже не відчуваю. В голові сотні нелогічних питань, руки роблять якісь життєво необхідні дії, а чутливість зникла. Здавалося, що навіть якщо мене зараз різонуть ножом, чи влучить куля – я нічого не відчую, геть нічого, бо вся вже просто задерев'яніла від жаху, який переживаю у цю саму мить.

Я намагаюся не думати. Зараз головне – дістатися машини і дременути з цього пекла якомога далі, а тоді сподіватися на диво, бо лише диво допоможе усім нам, а особливо Вольгарду і Тео, вижити.

Так, ми це зробили – вклали пів сотні людей, забрали їх їхні життя, щоб врятувати три, два з яких під питанням. Чи жалкую я? У цю мить я не можу чітко сказати бодай щось, мене немає, я вся розчинилася у цьому безумстві насилля і крові. Ми гатили, у нас гатили – все як у якомусь дешевому бойовику. Ну, не так ефектно як у фільмах, де герой у фінальній частині з кулею у серці виголошує прощальний монолог на п'ять хвилин екранного часу. В житті вмирають швидко, а поранені не здатні і двох слів зв'язати від болю і втрати крові, не те, щоб жалібні поеми читати.

Я бачу, як витікає його кров, і молюся скоріше дотягти до джипа, де буде змога її зупинити. Про його вигляд у цілому, я взагалі мовчу, ледь впізнала за синцями, порізами і забоями. Їх гарно відлупцювали, усіх трьох. А особливо Вольгарда. Ден змушений нести його, бо той втратив багато крові і вже давно відключився. Кров зупинили, рану нашвидкуруч заліпили хірургічним клеєм, щоб хоча б довезти до лікарні. Поки серце б'ється – надія є. Зараз і Тео б підлатати, в нас для цього все знайдеться, та часу обмаль, треба тікати.