НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 24

1

– Як там наші гості? – одразу спитав Алестер молодшого сина, ледь вгледівши того у дверях командного пункту, де проводив чергову раду. – Ви знайшли спільну мову? Їх все влаштовує? Тобі ж краще знати... ти один з них...

– Майже, – не надаючи особливого значення останньому зауваженню, посміхнувся Тео батькові. – Кожен облюбував собі куточок, а Рамкур попіклувався про їжу, їм доступне все необхідне у будь-який час...

– Дивні... Хіба не краще час від часу ділити трапезу з нами?

– Наші застілля у їхньому розумінні – то справжні бенкети і йдуть всупереч з аскетичним життям, так само як ночівля на зручних матрацах в оточенні сучасної техніки.

– Невже вони справді ведуть такий усамітнений спосіб життя? Як їм не нудно?

Тео лише посміхнувся словам батька. Так, людям справді досить важко зрозуміти відлюдників. Вони дивляться на тебе, коли ти їси скромну їжу у малих дозах і відчувають голод, який приписують тобі. Вони бачать твій простий одяг у холодну пору і їм холодно замість тебе. Вигляд твого місця для сну викликає у них біль у спині, наче вони самі спали на тонкій підстилці прямо на сирій землі. Слухають молитви, що тривалий час злітають з твоїх вуст – і їм нудно. Але бачучи усе це: нагодувати, зігріти, облаштувати комфорт і веселість – намагаються не тобі, а собі.

Що вдієш?

Люди насправді не часто відчувають чужий біль, здебільшого лише свій.

В той же час, у кожного свій шлях: комусь життя аскета, комусь принца – і не завжди це суто твоє бажання. А вже як твоє життя – твій вибір – це і є дорога до вершини.

Відчувати поруч братів по духу Тео було приємно. Десь він знав, що ті розуміють його краще, аніж рідне оточення, але водночас розумів, що віддалився від них, вставши на свій власний, набагато складніший, шлях. Йому здавалося, що в минулому втіленні він вже був одинаком, шукав свій власний спокій і свою нірвану й тому у цьому житті його знов нестерпно тягне туди – у скелясту тишу Лабрангу. Але його місце не там – він частина Норткерру, вони вже так зрослися докупи, що Тео не може існувати довго за його межами. Ця земля тягне його і колись вбере в себе... і це буде добре, правильно, спокійно...

В юні роки інстинкт ще дрімав, та з часом він силився і силився зв'язок з домом ліндвормів. Бо саме вони тут справжні господарі, а де Керри – лише їхні слуги. І це все не просто так. Це місце існує, ледь не від початку цивілізованого світу і існуватиме до самого кінця. І не кожна душа стає достойною служити йому, служити світу... Адже у служінні вищий цілі і людям – сенс земного буття. А ще служити їй – тій, хто є частина його самого. І ніби знав це раніше, але лише тепер якось ясніше все усвідомив. Правда в тому, що бути відлюдником чи монахом легше, ніж кохати жінку. Бути святим на вершині гори, де немає жодної спокуси, легше, ніж стати тим, ким вона тебе бачить, коли сама втілює при цьому найбільшу звабу у житті. Змушує палати так, що жага іскрить у пальцях, безперервно пульсує у крові, розпеченою лавою. Стискаєш руків'я меча, а мозок повертає у миті забуття, засмоктуючи, наче у вир, засліплюючи очі. Твою волю скорили, лише і чуєш як безперервно все навкруги кличе назад у жадані обійми. Це одночасно і вічне блаженство, й вічна мука.