НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 9

1

Який сюрприз, нам, виявляється зовсім тут не раді! І чому я не здивована, побачивши перекошене від люті обличчя Адама? Їм з Бо ладнати й так було непросто, а тепер, здається, все йде до якоїсь трагічної розв'язки у дусі давньогрецької трагедії. Оскільки, як виявилося зібрала нас не доля, а Бо...

– Отже, ти, за моєю спиною подзвонила Алестеру і викликала їх сюди, бо ми не справляємося? Чи може й ти у цьому брав участь? – накинувся він на Вольгарда.

Той лише насупив брови.

– Робити мені нема що, лише грати у ваші ігри.

– І що ти йому сказала? Плакалася, що я тебе ображаю?

Адам так свердлив дівчину очима, що здавалося спопелить її прямо на місці.

А вона собі теж не промах:

– Я сказала, що у декого виникли труднощі...

– Труднощі? Труднощі?.. – підступив він до неї, змусивши її відступити на крок.

– Так, – втрутився Ден, забираючи Бо за руку ближче до себе, – давайте всі заспокоїмося.

– Ні, ніхто не заспокоїться, – не вгамовувався Адам, – що вона про себе думає?

– Що я думаю? Ти мене тут тримаєш, як полонянку, я навіть слова мовити не маю права...

– Що? Сама наказала, охороняти вас, ваша високосте, от я цим і зайнятий...

– Бовдур, – відказала Бо зі злістю, змусивши нас усіх опішити. Щоб хтось так говорив з Адамом?!... Та що це з ними?.. – На кону стоять життя, а ти не можеш переступити через свою гордість...

– Що ти мелеш?..

– Так, Бо йди-но з дівчатами, а ми тут між собою потеревенимо...

– Облиш мене Ден, це тебе не стосується, – сіпнулася вона і звернулася до усіх присутніх. – Я йому казала сто разів, без мене він не знайде фрагмент й інший теж, та він і слухати не хоче.

Здалося, що вона ніби, як схлипнула, та сльози не пустила. Блиснувши на нас синявою своїх, по-дитячому чарівних очей, граційно розвернулася і випливла геть із кімнати.

Повисла дивна мовчанка.

Отже, що трапилося?

А те, що ми перлися сюди майже добу, щоб почути, що нас тут не треба. Це було дуже дивно. Нам навіть слова мовити не дали, Адам одразу став сперечатися з Бо. Вольгард лише похмуро сидів у кутку й удавав, що йому байдуже. Хоча більше скидалося, що він уже стомився від навіженства цих двох.