НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 15

1

Що ми знаємо про горе?

Здається, що все! Але лише до того моменту, коли воно особисто не вхопить нас за руку своїм потиском і не стисне до хрусту у кістках.

Маленьке горе – маленькі травми, загоються без сліду. А велике, дрібнить тебе кісточка за кісточкою, з насолодою витягуючи сухожилля й змушуючи сидіти, зціпивши зуби, щоб не вити від нестерпних мук.

Дивно, як добре ми відчуваємо невідворотне.

Якщо біда незначна ми, демонструючи розпач, потай тішимося – це лише епізод, він мине і сонце знову зійде.

Та коли насувається щось справді загрозливе – його усвідомлення проникає в нас наче отрута: повільно, непомітно розповзаючись по судинам, нашіптуючи про кінець, змушуючи тремтіти й відчувати це кожною клітиною, аж до оскомини на зубах.

І чим сильніше внутрішня тривога, тим спокійнішими стають деякі люди ззовні.

Лісбет сиділа біля ліжка Анабель геть тиха й смиренна. Виглядала звично.

Поза цією кімнатою, продовжувала жити, посміхатися, давати поради по господарству і підтримувати чоловіка, як і завжди. А потім бігла на свій незмінний пост і кожну вільну хвилину проводила біля своєї дитини. Своєї маленької білявої дівчинки, біля своєї радості і втіхи.

Анабель – вона дала їй те, чого, як жінка з прізвищем де Керр, Лісбет не розраховувала отримати – змогу бути справжньою матір'ю. Любити її, пестити, слухати дитячий щебет, сварити за бешкетування і дихати нею, поки її дитя спить поруч після важкого, сповненого біганини й ігор дня.

Саме тому зараз, потай від усіх, вона слабшала разом з нею. Хай лише всередині – та все одно.

Доля жінок де Керр – не з простих. Бачить бідну Алекс і розуміє весь її розпач, а помогти нічим не може. До сліз радіє, що принаймні вони є одне в одного.

Тео – саме серце! В її материнській душі він завжди залишиться жити невідданою любов'ю. Це нікому не пояснити, це нікому не зрозуміти.

Коли з'явився Адам, Лісбет була молода, сильно закохана і незважаючи на усю важкість розлуки з дитиною, знаходила втіху в обіймах і цілунках коханого.

Адам завжди був сильний – її гордість. На нього дивитися, що на могутню скелю – незламний, так само як його батько, хіба що не такий запальний, більш врівноважений. Любила його, розуміла, підтримувала й пишалася ...з першого дня його життя – пишалася. Щоб вона без нього робила? Як би пережила те, до чого не виявилася готовою – ще одну розлуку, але на цей раз з маленьким Тео.