НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 26

1

Думки матеріальні, кажете? Мої вже точно.

Не хотіла вбивати... не хотіла й от стою над трупом людини, яка щойно вмерла від моєї руки.

Тиша, клята тиша робить найдрібніші шерехи навкруги надто голосними. Я, здається, навіть чую як кров біжить по моїм жилам, добряче розбавлена адреналіном ... мені сподобалося... Перемагати – це приємно. Ще хвилину назад перевага була на боці ворога. Ми неслися в погоні, кулі свистіли повз мене тричі й от він лежить біля моїх ніг, а кров повільно просочується і розтікається під його головою на білому, щойно встеленому сніжку. Та це триватиме недовго, мороз швидко скує тіло і зупинить цей процес назавжди. В цьому є якась поезія... У смерті... Ніколи раніше так це не сприймала, а є... Може Анабель права? Я стаю монстром? Бездушним, байдужим вбивцею?

Я не знаю хто він, я не бачу його обличчя, бо воно, як і моє повністю сховане за чорною воєнною тактичною маскою-шоломом. Ми всі безликі одне для одного. Це полегшує завдання, бо коли не бачиш очей майбутньої жертви – вбивати простіше. Ніяких емоцій.

Трохи нагадує комп'ютерну бойову гру, лише тут жива локація і люди справжні... А, і життя в тебе лише одне – суттєвий недолік... Не скажу, що коли-небудь подібним захоплювалася, та це не обов'язково, щоб знати, як там все відбувається. Страх, погоня – все це збуджує і врешті-решт пристосовуєшся і радієш кожному успіху. Коли граєш зі смертю, смак перемоги ой який солодкий...

Ми витратили стільки часу на підготовку, а на ділі все зводиться до звичайного знешкодження пересувних мішеней... добре помітних мішеней. Тінями були ми, а вони на незнайомій місцевості й під стеженням наших сканерів, були просто загнаними кроликами. Ну так, добре озброєними кроликами. Ззовні їх форма одразу впадала в око , сплутати з кимось з наших важко. У них колір хакі, ми всі з ніг до голови в чорному, крім іншого на більшості наших датчики стеження за ліндвормами, які підсвічували салатовим світлом. Тобто свого бачиш здалеку, а ці в порівнянні, наче з середньовіччя. Броньовані теж гірше, тому потрапляючи у наше драконяче лігво, були приречені від самого початку. Перевага мені імпонувала.

Моторошно було лише на початку, а сьогодні – на моїй третій вилазці, – відчула такий сплеск адреналіну, що навіть шкодую, що це останній на цей момент. Та то ненадовго, їх прерогатива – кількість. Складалося враження, що чим більше ми їх винищуємо, тим більше їх приходить і це єдине бентежило однаково усіх. В перший день атакувало тридцять, наступного дня на десять більше, а ще через день вже пів сотні й от сьогодні датчики зафіксували сотню. Сотня смертників, адже жоден з них не вцілів і ті, хто їх посилав мав добре це усвідомлювати й все одно не зупинявся.