НОРТКЕРР ІІ Життя, що тікає крізь пальці

Глава 29

1

Удар... відчула жахливий біль у плечах, однак швидко перевертаюся і вертаю нападнику з повною міццю. Приклад мого автомату проходиться по чиїйсь шиї і та неприродно вивертається і грузне тіло падає спершу на коліна, а потім додолу лицем.

Ще одна душа на моїй совісті. Він труп – я знаю куди бити, і явно краще за нього. Однак новий суне на мене.

Перезаряд, череда... божевілля...

Поглядом шукаю своїх, одночасно дивлячись на сканері... Так, шукаю Тео... номер його світиться, але я його не бачу... Номери наших гаснуть раз за разом, їх вбивають, світло на моєму екрані-сканері змінюються з яскраво-зеленого на тьмяно-помаранчевий.

Так, все як у грі, довбаній комп'ютерній грі... Тільки от не гра це ніяка... це реальність, тут немає додаткових життів – тут сама лише смерть...

І удача на стороні ворога, бо наших забирає з особливою ненажерливістю...

Відчуваю як відчай заполонив мої легені... сили на межі... Скільки вже триває цей бій? Годину? Дві? Чому їх не стає менше? Я все намагаюся тримати в голові, що ми маємо перемогти, я маю в це вірити... ми ж на стороні світла... Та ця віра хитається в мені, її опори от-от рухнуть... Відбиваючись лише молюся, щоб його не вбили, щоб його оминуло, навіть за себе так не боюся... Прошу долю послати будь-яке випробування, та не таке...

Очі і сенсори неперервно стежили навколо, їх все прибувало, один впав просто на Дена, знаю, бо стояв поруч. Швидко нанесла удар, він добив.

А Тео.. де Тео?

Він був на іншому боці, в ході битви він завжди швидко змінював позицію. Певно теж стежить за мною, і підстрахувати може і з відстані, хоча зараз схоже кожен сам за себе.

Наші вороги нещадно нападали і одночасно охороняли свою здобич – дракона. Враз в центр кола, в яке вони заключили істоту, висадилася кілька людей. В цю ж мить хтось з наших поцілив у гвинтокрил і той став різко падати, причому в мій бік. Я кинулася навтьоки, відскочила і впавши на землю прикрила голову. Здоровезну машину понесло наді мною далі і з гуркотом вона врізалася в землю в кількасот метрах від мене.

Деякий час інстинкт змушував лежати. Нарешті підвелася, навколо продовжувався бій, на щастя нікого з чужих поруч не було ... аж тут мене вдарили ззаду.