Таємна помста. .КІНЕЦЬ.

Вона?...

Від Кирила.

Я не хочу втрачати її. Нізащо! Ніколи! Буду хоч вічність просити в неї пробачення! 

Тільки вона хотіла пити, як застила на місці. Я не зрозумів, що сталося. І подивився в ту сторону куди дивиться вона, я не повірив своїм очам.

Перед нами стояла...

-Привіт, братику!

...Аня...

-Ти?...- не вірила також Яна.

-Я, подруго. Я! 

Я підійшов до неї.

-Як?... Ти ж померла.

-Ні, братику. Жива. Я розумію це якось дивно. Я вам зараз все поясню.

-Стій, це правда ти?

-Це не сон.

Я обійняв її. Не міг повірити своїм очам. Як? Як це може бути? Як вона жива?

Потім Аня обійняла Яну.

-Я вам зараз все швидко розповім.

Найбільше мене лякав її живіт. Що? Як?

Яна запитала перша.

-Вагітна? Жива та вагітна? Хто?

-Ну давайте по черзі.

До мене підійшов Женя.

-Скажи що не тільки я її бачу.

-Не скажу. Ми всі її бачимо.

-Фух, я думав білочка.

-Мене врятував мій чоловік.

-Хто?

-Н зараз він мій чоловік, коханий та батько моєї донечки.

-Супер! Але як? Ми ж знайшли тіло.

-Не знаю кого ви там знайшли. Він мене доглядав, завойовував моє серце і ось.

-Я вітаю тебе!

Яна та Аня обійнялись. Я підійшов до них.

-Аню, де він?

-На вулиці. Давайте разом підемо в ресторан. Я все розповім.

-Гаразд. Йдемо. 

Яна не дивилася на мене. Нібито мене немає.

Ми вийшли на вулицю. До Ані підійшли якісь два хлопця.

-Знайомтесь, це мій чоловік Єгор.

-Єгор.

Він протягнув мені руку. Я йому.

-Кирило.

-А це мій брат Ігор.

Яна дивилася на них хитро посміхаючись. Ігор подивився на неї.