Таємна помста. .КІНЕЦЬ.

Злість.

Сьогодні ми з Яною гуляємо на річці. Влаштували пікнік. 

-Ну що ж. Почнемо. Ти що будеш? Кавун чи диню?

-Кавун звісно.

-Зараз.

-А в тебе є на щось алергія?

-Ні. А в тебе?

-Так. На тюльпани.

-Шкода. Якась ти в мене хвора.

Вона сміється.

-То боїшся темряви, висоти, комах, щекотки. Алергія в тебе на тюльпани. Може ще вітрянкою хворіла? Але ні. Бачу. Хворіла.

-Так.

-Здуріти.

Я дав їй шматок кавуна і собі взяв. Далі почалося таке...

Прилетіла оса і я Яну вже не бачив. Вона бігала по всьому березі річки. Я тільки сміявся. А вона кричала мені щоб я допоміг.

Ні, ну є справедливість на цьому світі! Як не я помщусь зараз, то оса мені допоможе.

Так продовжувалось 5 хвилин. Якщо я зараз їй не допоможу, то і весь мій план провалиться. Я взяв її на руки.

-Заспокоїлась?

-Де вона?

-Полетіла.

-Де раніше був? Чому не допоміг?

Її слова проникли в мою душу далеко. Якійсь навіть осадок залишився.

-Вибач.

Що?! Навіщо я це сказав?! Збожеволів! Я поніс її до води. Вона ще більш притулилася до мене.

-Що? І води боїшся?

-Ні...

-А що?

-Плавати не вмію.

Я засміявся.

Як ти мені набридла! Те не вмієш, того боїшся. Я зайшов з нею у воду і кинув її. Вона тонула але і виниряла. Я просто хотів щоб вона відчула те, що відчувала моя Анюта. І ось коли вона правда ледве не потонула, я взяв її за руки.

-Злякалася?

Вона тупо плакала.

-Яно.

Вона вирвала свої руки з моїх і пішла на берег.

Образилася... теж мені! 

Я поплавав трішки. Потім вийшов на берег і побачив як вже одягнута Яна йде геть. Я взяв речі і побіг за нею. Я вспів і спіймав її. 

-Куди зібралась?

Але замість відповіді отримав ляпас. Вона вирвалася з моєї схватки і побігла геть. Я плюнув на неї і поїхав до дому. Там мене чекав Женя.

-Привіт. Що?

-Привіт. Дуже термінова справа.

-Ходімо.