Великі плани І. Початок

2.2. Гомере, ви вдома?

Габріеля розбудив дзвінок. Не дверний, а телефону, який лежав під подушкою і мало не змусив його впасти з ліжка. На екрані світилося «дружина», а часу було друга двадцять. Можливо, він не почув три будильники годину тому.
— Ульо, — не своїм голосом видавив Габріель.
— Гомере, ви вдома? Непотребствами займаєтесь, шо не відкриваєте?
— Йду, — відключивши дзвінок, він кілька разів штовхнув Стаса в бік, що той застогнав, і швидко натягнув зарання приготовлені джинси. — Вставай, за нами прийшли.
Габріель ще раз штовхнув його та, захопивши майку, вилетів з кімнати. Ледве не скотився стрімголов по сходах, стараючись одночасно просунути голову в горловину, і досить голосно врізався у двері перед тим, як їх відчинити.
— Нарешті, сподіваюся, я перервала вас на найцікавішому, — Аніка подалася вперед і, проштовхнувши Габріеля з дверей, обняла його. — Рада, шо за рік ти не перетворився на жирного алігатора.
— А ти все така ж вредна, значить, все добре.
Габріель міцно стиснув її в обіймах наостанок і відпустив. Він помітив за спиною Аніки хлопця з виразним французьким носом, що смирно стояв і немов погляд боявся підняти. Незнайомець був сантиметрів на п'ять вищий за неї й трохи схожий на забите цуценя. Напевно, відчувши на собі допитливий погляд Габріеля, він все ж глянув на нього й натяг дружню посмішку. Тепер був більше схожий на людину.
— Це Гійом, — французькою представила його нарешті Аніка, і той злегка смикнувся, — він хоче в наш універ на магістратуру, — потім додала українською: — Мені його Клоп нав'язав.
Ззаду Габріеля почулися стуки-грюки, і з-за рогу виглянув Стас.
— Здоров, — одразу видав він і кивнув.
— Мій вовцюра, — Габріель посунувся трохи убік та двома руками вказав на Стаса. — Вовцюра, це Аніка і Гійом, — далі він перейшов на французьку: — Гійом, це вов-цю-ра, — по складах вимовив він.
— Вов-цю-га, — повторив Гійом, звичайно, неідеально, але цілком задовільно.
— Ідеально, — Габріель потиснув йому руку.
— Гей, — Стас закинув одну руку на плече Габріеля, а другу простягнув Гійому і незграбною французькою мовив: — Я є Стас.
— Він справді недорозвинений? — тихо спитала Аніка у Габріеля.
— Як бачиш, — з тяжким подихом він поплескав її по плечу.
— Ти ж не зустрічаєшся з ним із жалю?
— Ні за що, — прошипів Габріель і відчув, як хватка на його плечі посилилася. Перевів погляд на Стаса, який дивився на нього.
— Ну шо, нап'ємось? — голосніше, ніж могли б пережити вуха Габріеля, вигукнула Аніка.
— Ше не вечір, — Габріель прикрив їй рота долонею, але лише на кілька секунд, бо пам'ятав минулий раз. Минулий раз, коли вона лизнула його долоню, бо тоді Габріель не терпів всякої бридоти. — Нам би перекусити.