Тоді, наступного ранку, хлопці, які йдуть на сніданок, гадали, що це за контур навколо літери? Рилькін з другого загону збагнув:
— Це ж яблуко, хлопці!
— Який сорт яблук такий на «В»? Вадимівка, може? — припустив Вася Петліцин.
- Сам ти Вадимівка! Васюган це! — заперечив Рилькін і, дивлячись на Петліцина, засміявся: — Васюган! — А Васько раптом почервонів.
Нікому й на думку не спало, що замість контуру яблука тут мало бути серце. Це Юрко, дізнавшись серед нічних шурхіт звук улюблених кроків, так засоромився, що рука його здригнулася, і вийшло те, що вийшло: яблуко.
Підчепивши носком чобота уламок плитки, Юра озирнувся довкола. Час не пощадив ні алею, ні клумбу. Скрізь валялися іржаві перекручені балки — залишки каркасу воріт, гнилі дошки та тріски, шматки цегли... Шматки цегли! Він схопив той, що гостріше, і сів навпочіпки. Впевненим рухом накреслив величезну, гарну, із завитками «В» і уклав її в серце. Знову в криве і кособоке, але його, Юркине, серце. Цинічний дорослий Юра вгамував скепсис і подумки кивнув собі юному — хай те, що має тут залишитися, залишиться.
Спогади тягли його далі алеєю піонерів-героїв. Вдалині виднілися широкі сходи в три сходинки, що вели до головної площі табору. Запустіння, що панувала на алеї, нагадало Юрові цвинтар. Він ніби блукав ним, старим і занедбаним — то тут, то там, мов надгробки, стирчали з чагарників замшелі пам'ятники та постаменти. Колись статуй, що грізно дивилися на захід, було сім, колись Юра, як тисячі інших піонерів, не тільки знав імена та подвиги цих дітей, але й усіма силами прагнув бути схожим на них і брав приклад. Але через два з лишком десятки років забув навіть обличчя, насилу дізнавшись лише Льоні Голікова.
Юрко йшов далі зруйнованою алеєю. Визначити, що колись тут стелився рівний світло-сірий асфальт, можна було тільки його крихітним, що валявся в густій траві і жухлому листі. Юра все брів і брів повз зруйновані постаменти і з жалем дивився на гіпсові руки, ноги і голови, що стирчали з чагарників. Його зустрічали мляві потемнілі тулуби з вивернутими назовні арматуринами та потерті таблички з іменами. Табличок збереглося лише три: Марат Казей, Валя Котик, Толя Шумов.
А ось наприкінці алеї, поряд із сходами, вціліла дошка пошани. Колись вона була засклена, зараз розбите скло стирчало гострими осколками по кутках. Зате завдяки невеликому козирку над дошкою деякі написи залишалися помітними відносно добре і навіть збереглися три чорно-білі фотографії.
