— А тобі що, боїшся, що ведемо? - виразила Уля.
- Сам ти - мамко! — ображався Юрко.
— Московське метро таке гарне… — вихвалявся товстенький хлопчик із Володиного загону.
— Володю, Володю, Володю! Чи можна я, можна я скажу? Володя! — Малята стрибали і хапали худрука за руки.
— Та зачекайте. Хлопці, по одному… — заспокоював їх вожатий.
- Я на самому краю платформи стояв, а поїзди такі вжюх, вж-жюх! Прямо на самому краю, ось як зараз… Вжюх… — крутився пухкий хвалько.
— Сашо, відійди від краю сцени, впадеш!
- Вж-жюх!
- Мимро!
- Можна я?
- Це не справедливо!
- Я буду костюмером.
— Боже, та годі! — Володин рик котком прокотився по залі, прим'яв собою гомін.
Стало тихо. Тож можна було почути, як пил падає на підлогу. Як серце стукає: бах-бах… Як Машка пихкає. Всі завмерли, тільки пухкий хвалько крутився на самому краю високої, не нижче метра, сцени.
Бах-бах... бах...
Раптом він підвернув ногу, безглуздо розкинув руки вбік і повільно, тяжко полетів униз. У Юрки тьохнуло серце, Маша заплющила очі, у Володі запотіли окуляри.
Ба-бах!
- А-а-а! Нога-а-а!
— Са-а-аня…
На хвалька було боляче дивитися, але на Володю ще болючіше. Як він забігав навколо пораненого, як у нього затремтіли руки, як він почав себе проклинати: «Ну міг би запобігти, міг би…» Юрко, хоч і сердився на Володю, все ж таки першим прийшов на допомогу. Розштовхав акторів-роззяв, що миттєво опинилися поруч із Сашком, процитував героя модного іноземного фільму: «Відійдіть усе, у мене батько — лікар!» — і став навколішки. Взагалі, Юрко не жартував. Батько тисячу разів показував йому, як проводити огляд, ось Юрко й оглянув подряпану кісточку і обдерте коліно і з виглядом експерта уклав, що хворого потрібно негайно доставити до медпункту. Авторитетно запевнив, що ноші не потрібні.
Володя спробував взяти постраждалого під руки, але той заридав і відмовився стояти на здоровій нозі.
— Юре, допоможи. Встань ліворуч, я од… я один не… — пихкав Володя. Вертлявий ревучий Сашко і без того важив не менше вожатого, так ще й чинив опір.
