- Що за дурниці? Ролі немає, тому що я поки що нічого не придумав. Актори-хлопчаки у нас усі маленькі, ти серед них виглядатимеш велетнем у країні ліліпутів, а за сценарієм велетнів у нас немає. - Він усміхнувся. — Ти краще скажи, що взагалі вмієш? Співати, танцювати? Грати на якомусь інструменті?
Юрко зиркнув на піаніно, в грудях неприємно кольнуло. Він насупився і втупився в підлогу:
— Нічого не вмію і нічого не хочу, — збрехав, чудово розуміючи, що зараз обманює не стільки Володю, скільки самого себе.
- Ясно. Значить, повернемося до того, з чого почали — допомагатимеш мені, а заразом підтягнеш свою дисципліну і відновиш репутацію.
Розмова зайшла в глухий кут. Вони мовчали. Юрко косився лівим оком на ніс Володимира Ілліча, здував з нього порошинки. Інший Володимир, не Ілліч, а Львович, і не вождь, а худрук, знову втупився в зошит. Час минав, полуденок, з якого Юра пішов раніше за всіх, закінчився, у кінозал почали підходити актори.
Першою стала Маша Сидорова. Усміхнувшись Володі й проігнорувавши Юрку, вона легенько хитнула стегном у спідниці-сонечко і вмостилася за піаніно. Юрко пильно подивився на неї — за минулий рік Маша змінилася. Витяглася, схудла і відростила волосся до пояса, навчилася кокетувати, зовсім як доросла. Сиділа тепер вся з себе з прямою спиною і довгими засмаглими ніжками.
- Людвіг Ван Бетховен, - оголосила тихо. — Соната для фортепіано номер чотирнадцять до-дієз мінор, опус двадцять сім, — і, змахнувши волоссям, торкнулася пальцями клавіш.
Юрко закотив очі — Місячна соната! А нічого пооригінальніше Маша не могла придумати? "Соната" всім вже оскомину набила, кожен другий її грає. Як би Юрка не бурчав, йому стало трохи завидно, адже не на нього, а на Володю Маша кидала боязкі, але повні ніжності погляди, і не для нього, а для Володі грала.
Тим часом Маша закінчила і відразу почала по новій — мабуть, щоб Володя ще трохи постояв близько-близько і ще подивився схвально та посміхнувся їй. Але нічого у Машки не вийшло.
Грюкнувши дверима, як хотів сам розгильдяй Юрка, ватага юних акторів ввалилася до зали. Захопила і Володіно увагу, та його самого. Оточений кільцем кричучих дітей — кожному неодмінно потрібно було повідомити худруку щось дуже важливе, — Володя намагався їх заспокоїти. Але незабаром довелося заспокоюватись йому самому — до зали з'явилася трійця. Ні, не так, Трійця! Звичайно, без батька, сина та духу… Хоча духом повіяло, але не святим, а парфумерним. Поліна, Уляна та Ксюша, за першими буквами імен Юрка називав їх ПУК. Ці троє були живим втіленням символу трьох мавп: «Нічого не бачу, нічого не чую, нічого не скажу», тільки навпаки — все бачу, скрізь підслухаю і всім розповім. Ось і зараз вони увійшли до зали, шарячи навколо цікавими поглядами, і граціозно спалахнули на сцену. Одягнені, розфуфірені, з однаковою помадою на губах і пахнуть однаково — польськими духами «Можливо». Юра знав цей запах, бо півкраїни користувалося такими самими.
Спершу він подумав, що Володя збрехав про єдину дорослу в трупі, але тільки Юрка глянув на спітнілого худрука, як зрозумів — той сам здивувався, що спектакль набув такої популярності. А тут ще Поліна, зовсім нахабнівши, підхопила його під лікоть.
— Володю, а давай сучасне ставити? Я знаю таку цікаву виставу про кохання і, до речі, можу зіграти…
— Дівчатка, а ви хіба не знаєте, що набір уже закінчено? - втрутилася бліда від злості Маша. Мабуть, здогадалася, що популярність набув зовсім не спектакль, а вожатий. — Ідіть, ви запізнилися!
- Н-нічого страшного. — Володя збентежився, аж щоки зашарілися. Ще б пак, стільки красунь навколо і всі дивляться на нього... Юрко теж збентежився б. — У «Юних месниках» було багато дівчат, залишайтесь. Знайдемо вам ролі. Фрузи Зінькової, наприклад, у нас немає.
- Ах так! Їм, значить, знайдемо ролі, а я - няньчись?! — розлютився Юрко.
Його протест залишився непочутим. До вереску дітей приєдналися і крики дорослих, розпочався натуральний балаган.
- А можна я буду костюмером? — пискнула Ксюша. — Я зроблю вам такі гарні сукні.
- Які ще гарні сукні на війні? — обурився Юрко.
— То спектакль про війну? - Розчаровано простягла Ксюша. - А-а-а...
- Ага! — гаркнув Юрко. — Ясна річ, що про війну, про Портнову. Пішла на виставу, а про що вона, навіть не знає… Володю! Чому я няньчитися повинен?
— Вовчику, ну давай сучасне! — не вгамувалася Поліна. - Давай "Юнону і Авось"!
Маша, залишивши піаніно, верещала на суперниць, Юрко верещав про несправедливість, діти верещали через спектакль — щось вигадали, — а Володя кричав на всіх, щоб замовкли. Ніхто не слухав нікого.
— А хто казав, що вистава нудна. А, Уля? — роздерта від люті Маша смикала поділ своєї ситцевої сукні. — А ти що посміхаєшся, Полю, ніби не підтакувала?
