Коли вони з'явилися в табір і віддали розвіддані Ірі Петрівні, діловита вожата, крутячись на місці і демонструючи капітанські погони на солдатському кітелі, розділила бійців на три групи: перша мала залишитися в таборі, щоб охороняти синій прапор, друга на чолі з нею прямо до ворожої бази, а третьої на чолі з Женею вона наказала пробратися до бази з тилу, тобто по обхідному маршруту. На превелику Юрчину радість Іра взяла з собою Машу, а його відправила до Жені. Шлях був довгим і нудним, тому запам'ятався переплутаними картинками нескінченного лісу, гімнастерками товаришів, перешіптуванням і хвилюванням, що через шум, що продукує десяток хлопців, їх засічуть і зловлять. Але все ж таки війська були благополучно перекинуті і залишені в засідці чекати, коли інша половина з'явиться на передову. Женя лежав під кущем поруч із Юркою і гарячково шепотів: «Жовті не чекають нападу з тилу, ми маємо перевагу, ми візьмемо прапор раніше за Ірину». Юрко пирснув у кулак, йому хотілося додати: «І кинемо його до її ніг».
Щойно було отримано перший сигнал про прибуття військ, хлопці виступили, але розпочався не організований штурм, а якась дитяча бійка. Всі зіткнулися, все змішалося в купі малої. То кружляючи в цій купі, як у центрифузі, то виринаючи з неї і знову пірнаючи, Юрко зірвав погони у двох хлопців. Одного поранив - це був Мітька, його лівий погон залишився на місці. А другого — Петліцина — вбив, зірвавши з нього одразу обоє.
Коли Іриними молитвами та Ваньчиними руками жовтий прапор був узятий, синій загін став строєм і вирушив додому, співаючи військові пісні. Іра світилася радістю. Женя, засмучений тим, що першим до прапора підійшов не його, а її боєць, плівся осторонь і тихо матюкався. Юрко реготав і співав разом із усіма:
«Заспівай пісню, як бувало, загону співала,
А я її тихенько підхоплю.
І молоді ми знову, і до подвигу готові,
І нам будь-яка справа під силу!»
Але радість радістю, а від утоми підкошувалися ноги. Хотілося спокою та тиші. Повернувшись у переможно гомонячий табір і нашвидку повечерявши, Юрко втік від шуму у своєму наметі і розпластався на жорсткій підстилці зіркою.
Намагаючись задрімати, він закутався у спальник із головою, але сон не йшов, адже заснути заважали не звуки з вулиці, а власні думки. Тепер, хоч як Юрко старався, заглушувати їх не виходило. Якщо вдень, займаючи себе справами, він абияк гнав ці думки, то тепер, залишившись на самоті, більше не зміг: треба набратися сміливості і припинити обманюватися — те, що сталося на зарядці, не могло бути звичайним ранковим конфузом. Адже інтерес і бажання дивитися на Володю виявилися настільки сильними та глибокими, що досі від спогаду про це приємно лоскотало у грудях. Та що це? Як же так... Адже неправильно заглядатися так на людей, а тим більше на нього... І ніяково від того, що, якщо відкинути всі відмовки і бути чесним, погляд відводити зовсім не хотілося! Юрці стало нудно від самого себе.
