Ранок у «Ластівці» Юрко любив особливо сильно. Але тільки доти, доки не доводилося вилазити з-під теплої ковдри і плестись до умивальників. Все б нічого: птахи співали, дерева шелестіли, табір здавався сонним та меланхолійним. Але потім по внутрішній радіолінії запускали платівку з сигналом «Підйом» — і це звикли аж ніяк не грішники в пеклі, як могло здатися, а лише горн…
Незважаючи на спеку, що стоїть вдень, вночі в лісистій місцевості різко холодало. Нагріта за день земля остигала, і до ранку — саме до часу підйому — на табір разом із туманом опускалася вогкість, особливо добре відчутна, коли треба було виходити з теплого корпусу. Щоб вмитися, навіть загартованим хлопцям була потрібна сміливість — вода в умивальниках була зовсім не тепла, а джерельна, крижана, що палить, аж зуби зводило. Але у всьому цьому був один незаперечний плюс: після такого вмивання сон як рукою знімало.
Юрко, покриваючись мурашками і мріючи негайно залізти назад під ковдру, не одразу зрозумів, що хтось до нього звертався. Він витер обличчя, пирхнув, закинув рушник на плече і одразу натрапив на Іру Петрівну. Вона була явно сердитий, ось тільки чому? Сонне свідомість відмовлялося так швидко прокидатися, і Юрко марно намагався згадати, коли він уже встиг сісти в галош — наче тільки з ліжка встав.
- Конєв! Ти мене взагалі слухаєш?
— Іро Петрівно? Що? Добрий ранок!..
Вона закотила очі і процідила крізь зуби.
— Востаннє питаю: навіщо ти вчора обламав кущі бузку, га?
Юрко здивовано дивився на неї:
— Які ще кущі бузку?
— Ось тільки не треба прикидатись! Ті кущі бузку, що ростуть за щитовими!
— Не обламував я нічого, Іро Петрівно!
- Та що ти? А хто тоді це зробив? — вона з підозрою глянула на нього.
- Не зна…
— Ти вчора спізнився на вечерю, а потім я бачила біля дверей корпусу листя та квіти, а букет — у банку Полі на тумбочці. Адже ти вже не вперше ламаєш бузок! Кущі тепер виглядають потворно!
— Та чому я відразу? Поля сама могла собі квітів нарвати!
Юрці стало жахливо прикро — ну ось знову і знову нізащо. Він правда не був винен, а каміння летіло саме в його город — за інерцією, мабуть. Тому що Юркові, звичайно, звинуватити було найпростіше — все одно вічно бідолашний, отже, і цього разу він.
