Сильніше тільки кохання

Глава 32

Згодом після вечірки Денису зателефонував Андрій із проханням зустрітися. Він також просив запросити Марину, Світлану, Кирила та Антона. Коли хлопці зібралися у призначений час, Андрія досі не було.

— Цікаво, навіщо він нас усіх зібрав? — Задумливо поцікавився Кирило.

— Ще й спізнюється, — глянула на годинник Марина.

— А ось і він, — сказав Антон, помітивши Андрія.

— Привіт, — привітався Андрій.

— Привіт, — промовив Денис. — Навіщо нас усіх викликав?

— Я хочу повернути Кіру, — сідаючи, сказав він.

— А ми чим можемо допомогти? — різко спитав Денис.

— Я намагався кілька разів поговорити з нею, перепрошував, але нічого не вийшло. Мені потрібна ваша допомога, — Андрій витримав напружений погляд друга, посміхнувшись йому куточками губ.

— Зраду не так легко пробачити, — тихо пробурмотіла Марина.

— Я розумію, — Андрій важко зітхнув, — але ж Світлана змогла повернути Антона, отже, і в мене є шанс.

— Давай про Світлану не будемо, — насупившись, попросив Денис.

— Вибач, — Андрій відчував прірву між друзями. — То як, допоможете?

— А чим тут допоможеш? — знизала плечима Марина. — Сьогодні має бути репетиція, можемо там зробити вам зустріч.

— Я хочу перепросити, — різко змінив тему Андрій. — Я поводився неправильно, Кіру зрадив, тебе, Денисе, не підтримав у скрутну хвилину. І Свету теж. Схоже, слава закружляла мені голову, але я зрозумів, що дружба та кохана для мене дорожче. Сподіваюся, я не пізно це зрозумів?

— Це добре, що ти зрозумів, що поводився неправильно, — сказав Денис. — Щоб не сталося між нами, ми, як і раніше, друзі.

— Ми допоможемо тобі, — усміхнувшись, сказала Світлана.

Увечері усі поїхали на репетицію. Андрія завели до зали та вимкнули світло. Залишилось дочекатися Кіру.

Невдовзі з'явилася вона. Зайшовши до зали, вона здивувалася.

«Дивно, всі повинні бути вже тут», — подумала Кіра. Попри темряву, вона вловила чийсь силует і, увімкнувши світло, побачила Андрія.

— Ти?! — Кіра була шокована його появою. — Що ти тут робиш?

— Я прийшов до тебе, — Андрій наблизився до неї, — і не піду, поки ти мене не пробачиш.

— Андрію, я не хочу з тобою говорити й бачити теж не хочу, — вона попрямувала до дверей. — Я сама піду.

Потягнувши двері, вона виявила, що вони замкнені, і стала відчайдушно трясти дверну ручку.

— Кіро, чому ти пручаєшся? — Андрій поклав руку на її плече. — Скільки часу минуло, невже ти досі не вибачила мені?

— Вибачила, — Кіра подивилася на Андрія, — але це не означає, що я знову зможу бути з тобою.

— Чому? — Андрій стиснув її плечі. — Чому ти не даєш мені жодного шансу?

— Пусти! — Кіра струсила плечима, скидаючи руки Андрія. — Бо більше не можу довіряти тобі.

— Я кохаю тебе. І я дуже ясно усвідомив, що не можу без тебе, — сказав Андрій, заглядаючи їй у вічі.

— Чому я маю вірити тобі? — Склавши руки на грудях, огризнулася Кіра.

— Кіро, благаю, пробач мені. Я не можу без тебе. Знаю, що й тобі без мене важко. Навіщо мучити себе? Дай нам ще шанс, ще один шанс, — Андрій був у розпачі. — Що зробити, щоб ти вибачила мені й повірила?

Кіра почала сумніватися. Може, й не варто бути такою гордою? Вона теж досі його кохає.

«Потім шкодуватимеш, — подумала вона, — може, справді спробувати знову, дати шанс їхнім стосункам?»

— Андрію, я не знаю, — Кіра заплющила очі. Випливли картинки з минулого, коли вони були щасливі, коли їм було добре разом. По щоках котилися сльози. Андрій підійшов до неї.

— Я поцілую тебе, і якщо всередині нічого не здригнеться, піду. Але якщо ти відповіси на мій поцілунок, я добиватимусь тебе до кінця життя, — з цими словами він поцілував її.

Поцілунок вийшов боязким і ніжним. Відсторонившись, Андрій та Кіра подивилися один одному в очі. Хлопцеві не потрібні були слова, він зрозумів усе по погляду дівчини. Вони знову поцілувалися. Насолоджуючись один одним, вони не почули повороту ключа і не помітили, як за ними спостерігають їхні друзі..