Сильніше тільки кохання

Глава 4

Наступного дня ситуація за столом була особливо напруженою. Здавалося звук столових приладів і шелест газетних аркушів звучали голосніше, ніж зазвичай. Кіра раз у раз ловила на собі пильний погляд батька і стурбований — матері. Як не намагалася вона не звертати уваги, зрештою її терпінню настав кінець. Кіра з дзвоном поклала виделку та ніж на стіл. Обвівши батьків поглядом, вона роздратовано запитала:

— Що не так? Я в чомусь завинила?

— Кіро, — Костянтин Павлович суворо подивився на доньку, — не говори в такому тоні.

— Тоді я піду до своєї кімнати, — Кіра зняла з колін серветку і, поклавши її на стіл, підвелася, щоб піти.

— Сядь, — наказав Костянтин Павлович.

— Костю, — втрутилася Ольга Олексіївна, — не тисни на неї.

— Олю, — Костянтин Павлович повернувся до дружини, — наша дочка останнім часом поводиться зухвало, пропадає ночами, приходить під ранок, і вона зобов'язана нам усе пояснити, — карбуючи кожне слово промовив чоловік. — Ми з матір'ю хочемо знати, що відбувається, — звернувся він до Кіри, погрозливо примруживши очі.

Кіра опустила голову, розглядаючи свої руки. Стираючи краї скатертини, вона не могла вимовити жодного слова. Сказати про свою ганьбу? Вона навіть найкращій подрузі не сказала. Ту ніч вона ніколи не забуде. Олег поводився, як неприборкана тварина. Вона досі чула тріск сукні, його дихання, запах. Яка гидота навіть згадувати, а тим паче говорити про це. Найкраще померти на місці.

— Я гуляю з Олегом, — нарешті тихо промовила дівчина.

— Олег дзвонив, питав, як ти. Я дізнався, що ви посварилися, — сухо промовив Костянтин Павлович. Відклавши газету, він уперся руками об стіл, зчепивши пальці в замок.

— Вже помирилися, — намагаючись говорити рівним голосом, відповіла Кіра.

— Досить брехати! — Костянтин Павлович підвищив голос. — Олег дзвонив увечері, коли тебе не було вдома, — люто прошипів чоловік.

Від його крику дівчина здригнулася. На очі набігли сльози. Вона не могла сказати, їй було соромно та страшно. Та й як можна поділитися таким із батьком? Кіра любила його, але не могла довіритись.

— Костю! — з докором вигукнула Ольга Олексіївна. Вона підсіла до дочки і обняла її за плечі.