Любов міс мафіозі

52

- У них справи. - коротко відповів я, злегка ігноруючи його, дивлячись як паро чоловіків заходять та йдуть на середину. Вигляд у них був ну дуже пристойний.

- Які?

- Це уже не наше діло. - махнув рукою я, але хлопець не замовкав, тому мій терпець нарешті зірвався в я вигукнув. - Карен, Марчело зголоднів, маєш щось для нього?

- Ей, що ти робиш? - зашипів він.

- Звичайно маю. - щасливо скрикнула шатенка і прямому значені запхала йому до рота печиво. Королева Модних не зупинялась і почала щебетати, що це печиво від її улюбленої, приватної кухарки і вона спеціально взяла у неї рецепт.

- Популярність може тебе погубити. - отруйно процідив йому на вухо я та усміхнувся. Хоч тепер, коли Уолсон годувала брюнета печивом, було набагато тихіше. І нарешті, я міг сфокусуватись на чоловіках у модних, чорних костюмах. Їх було троє і кожен різний на зріст. Мене дуже цікавило навіщо вони сюди прийшли. Якщо потрібно було виголосити промову, то можна було зробити це у залі.

І тут, двері непоспішно відкриваються і у приміщення заходять гарно вбраний директор. Цей костюм радше підійшов би для каліки, але, що робити? Чорний, із фіолетовим і зеленими візерунками на тканині костюма та ціпок. Але навіщо? Він ж здається не хромає? Так?

- Я радий вітати вас.... - я почув лише паро слів, сказаних директором. Далі все пішло як по маслу, в очах почало розпливатися і я забувши геть усе на світі, заснув на парті.

Прокинувся я лиш при кінці, коли почув дуже знайому мені фразу. Я витріщився на них і тоді неочікувано для себе, штурхнув Марчело під бік й спитав.

- Ти знаєш хто вони?

- Звичайно. - пирхнув брюнет, даруючи мені короткий, нахабний погляд і далі вертаючи погляд у телефон. - Це брати Джозефани - найкращі спеціалісти із бізнесу, а ще .... маркетингу, спонсорства, також вони члени міжнародної групи... і багато ще у них цих занять. 

Я лайнувся на себе й підскочив на місці, коли помітив, що вони рухаються до виходу. Я потратив достатньо часу, щоб скинути з місця Марчело та побігти за ними, із синею папкою, у якій я зберігав усі свої розрахунки, плани та схеми. Я знав, які хороші ці професори у своїй діяльності. І як би було добре заручитися їхньою підтримкою у майбутньому. Я вибіг із класу та почав шукати їх. Моє серце шалено билося, а очі рухалися, намагаючись знайти хоч частину потрібних мені людей. В середині шкріб розпач та каяття. Я майже втратив надію. І  тут, пройшовши ще паро кроків, я побачив їх. Брати Джозефани стояли просто переді мною та із зацікавленою посмішкою та легким збудженням розмовляли із якимось хлопцем, що показував їм  свій план із якимись схемами.