Нехай поцілує старший дружба дружку

Егоїст

— Дурнувата Ліна! І звідки вона взагалі взялася в моєму житті!? Ааааа...! - Мінхо п'яно говорив зі стінами, дивно розводив руками й безнадійно плакав про життєві проблеми, які сам собі й створив. Як тільки все трохи налагодилося, після згадки Джісоном його другої особистості, нехай і не в романтичному сенсі, йому стало настільки гидко й некомфортно, що ноги стрімко понесли його в "схованку", залишаючи хлопця сам на сам із тихим і збентеженим "А..?"

  Руки тремтіли, голова пульсувала, чого ще бракує? А, точно! Болю в нозі, яка щойно полетіла в кут шафи. Заслужено. Меблі мають чисту совість, а от Хо встиг заплямував її вже безліч разів, аж лічити страшно.

  Чоловік зробив кілька глибоких вдихів і прислухався до глибокої тиші, яку не переривали навіть авто за вікном. Усе поринуло у вакуум його думок та нервових сіпань ока, і це ще більше насторожило.

— Можливо, усе, що відбувалося – сон? Краще б так і було... - зітхнув Лі, мляво падаючи на ліжко. - Чим далі просуватимуться наші стосунки, тим більш боляче я зроблю йому в майбутньому... Джісоне, надіюсь, ти втечеш від мене...

  Чомусь цього не стається. Хан досі там чекає на нього, а його голос наче наближається й відчувається фізично, доки своєрідний тембр прорізає вухо.

🥀🥀🥀

— Мінхо! Пробачте, я... Не хотів Вас бентежити... - доволі голосно звернувся до чоловіка Джі, доки сам сидів на підлозі під дверима його спальні, притиснувши до себе коліна. Ця поза допомагала йому заспокоїти свої нервові подьоргування. Пройтися закиданим мотлохом коридору в стані алкогольного сп'яніння було складно, а зважаючи на емоційний стан, було ще важче, тому, щойно голова пішла обертом, він присів тут і прислухався до екосистеми за стіною.

  Прозвучав лишень глухий звук удару, який злякав його. З Мінхо ж все добре? Джісон накоїв дурниць, хоча підсвідомість, що перекрила здоровий глузд, нашіптувала зовсім протилежне, прокручувала момент спалахування щік від дотиків уст знову й знову, і хлопець різко торкнувся холодними долонями гарячого обличчя. Він марив продовженням цієї сцени, і водночас хотів добряче вдаритися головою об стіну з надією вибити звідти залишки вина.

— Мінхо..? - ще раз промовляє юнак й у відповідь чує тільки ехо свого голосу.

  Зрештою, він повністю спирається на стіну й зітхає, розслабляючись. Мабуть, варто піти додому. Хан на тремтячих ногах підіймається й повільно йде до виходу, притримуючись за стіну. Печаль пустує в його волоссі, змінюючи вітер у голові, і так хочеться просто зникнути...