Нехай поцілує старший дружба дружку

Blessing

  Пахло ананасом. Хо пам'ятав цей аромат ще з першої зустрічі. Те, як навіки він пришився в шкіру ніздрів, мабуть, фатальне явище. Чоловік був упевненим, що цей нудномедовий запах генетично передасться всім його нащадкам.

  Серце Мінхо ще поки звикало до присутності Хан Джісона, який, одягнений не по-діловому, щоб насторожувати нервові клітини, невимушено плентався біля його постаті, раз у раз стикаючись із ним плечима, наче натякаючи на те, щоб Лі витяг руки з кишень його куртки й переплів з ним крижані пальці долонь. Проте Хо не міг.

  Не міг показати чоловікові задерту шкіру біля нігтів, яку він самотужки продовжує здирати до крові, зовсім не хвилюючись про те, що доведеться відпирати куртку коханого. Він не проти зробити це, навіть вимиє її ще раз сльозами, обцілує кожний шов і притулить до себе як найдорожчу річ у світі. На відміну від Джісона, він не був розслабленим, Мінхо досі відчував на своєму тілі провину, яка придушувала його й нещадно зрівнювала з землею. Навіть не так. Вона змусить його провалитися нижче рівня ґрунту, нижче океану, вона викине його прямо в ядро Землі й спалить у розпеченому металі.

  Чоловік не може повірити, що цей хлопець справді пробачив йому так легко. Без жодних пояснень, без жодних умов, він навіть не насварив його, не дав ляпаса, а щойно по-справжньому, зі своєї ініціативи поцілував його й запропонував провести до дому. Гляньте-но, як завуальовано він переставляє ноги, як гравітація ловить його, щоб не впав. Приємна всмішка на обличчі, що виблискує зірками, показуючи, наскільки він задоволений. Самозакоханий: знає, що обожнюваний ним, що якщо зараз попросить, щоб його носили на руках, Мінхо залюбки зробить це.

— Чорт... - майже невловимо буркотить Хо, а Хан хвилею нахиляється й викручується до його обличчя й хмурить брови.

— Ну так мене ще не називали, - різко коментує юнак і повертається до попереднього положення, продовжуючи закидати ногами під час ходьби, як чиловий восьминіг на дні океану, де нічого його не тривожить. - Ну, хіба що трішки... Коли ревную.

— Ревнуєш? - миттю перепитав Лі й вирішив, що варто добряче прочистити вуха, бо там, мабуть, уже відпочивають всі загублені речі світу, затуляючи собою нормальне потрапляння звуку до барабанних перетинок. "Джісон" і "ревнувати" в одному реченні? Та хіба це можливо? Якби він і справді мав проблеми з ревнощами, то Фелікс був би вже закопаним під деревом у лісі. Життя цього юнака надто несприятливе для такої емоції.