«Match or blaze?»

«Садок»

Кожен день в Німеччині був все більше схожий на нескінченну низку моментів, які перепліталися в одну велику туманну картину. Емілі все більше ставала частиною цього світу, але відчуття чужості не покидало її. І хоча нові знайомства допомагали їй зберігати трохи спокою, в її душі щось боліло. Це було те саме відчуття, яке вона переживала щоразу, коли на її шляху з'являвся Том.

Цього разу вона знову йшла до школи через парк, коли зупинилася біля старого саду, що знаходився на узбіччі. Тут було тихо, майже по-домашньому. Квіти вже в'янули, а осінні листя падало з дерев, огортаючи землю золотистим ковдром. Емілі обожнювала цей сад. Це було місце, де можна було залишити свої думки і просто дихати. Вона іноді приходила сюди, коли хотіла побути наодинці з собою, але сьогодні її спокій був затьмарений ще однією зустріччю з ним.

одного з кущів, на яких ще трималися останні квіти, раптово з'явився Том. Він стояв, наче зливався з пейзажем, і коли Емілі помітила його, він уже дивився прямо на неї.

— Ти тут знову, — сказала вона, намагаючись звучати спокійно, хоча її серце прискорено билось. Вона так часто зустрічала його у найбільш несподіваних місцях, що вже почала відчувати, ніби він з'являється спеціально, щоб порушити її спокій.

Том нічого не відповів, просто кивнув, і вони обоє стояли в мовчанні, дивлячись один на одного.

— Що тобі потрібно? — запитала Емілі, відчуваючи, як нерви починають брати своє. Це була перша раз, коли вона змогла спокійно підійти до нього і не впасти в його гру, але в її голосі все одно відчувався певний тиск.

— Нічого особливого, — відповів Том, його голос був низьким і спокійним. — Просто подумав, що ти любиш бути сама, а тут, здається, зручно для розмови.

Емілі зітхнула і обернулася, щоб подивитися на сад. Квіти були вже не такими яскравими, але їхній аромат все ще залишався в повітрі. Вона зрозуміла, що навіть тут, серед цієї тиші, не може втекти від Тома.

— І про що ти хочеш поговорити? — запитала вона, намагаючись не показувати, як сильно її хвилює його присутність.

— Про тебе, — відповів він, і це звучало так просто, так неймовірно прямолінійно, що це змусило її ще більше нервувати. — Ти не така, як інші дівчата. Тебе важко зрозуміти. І тому я хочу це зробити.

Вона відчула, як її серце знову б'ється швидше. Він не збирався залишити її у спокої. Замість того, щоб піти, він залишався, ніби чекаючи відповіді.

— Я не хочу, щоб ти мене розумів, — сказала Емілі різко. Вона не могла більше терпіти це почуття, що вона немов стає частиною чогось, з чим не хоче мати справу. — Я не просила твоєї уваги, і мені це не потрібно.

Том не змінив виразу обличчя, тільки дивився на неї.

— А якщо я скажу, що я все одно буду тут? — запитав він, підходячи трохи ближче. — Ти все одно мене помітиш, хочеш ти того чи ні.

Емілі почувалася, наче її примушують грати в гру, в яку вона не хотіла грати. Але як би вона не намагалася триматися, йому вдавалося змусити її сумніватися в собі.

— Ти не маєш права так говорити, — відповіла вона, хоча її слова втратили колишню впевненість. — Ти не знаєш мене.

Том усміхнувся, і це була не та знущальна посмішка, яку вона звикла бачити. Це було щось інше, більш серйозне.

— Можливо, я і не знаю тебе, — відповів він, — але це лише тому, що ти не дозволяєш мені.

Ці слова потрапили точно в ціль. Емілі відчула, як її серце знову підскакує. Її розум казав одне, а її почуття — інше. І хоч вона і намагалася не дозволити йому маніпулювати нею, все одно щось всередині змушувало її сумніватися.

— Може, ти правий, — тихо промовила вона, намагаючись втримати контроль над ситуацією, — але це не змінить того, що ти мені не цікавий.

Том лише посміхнувся і повернувся до виходу з саду.

— Поживемо — побачимо, — сказав він, зникаючи серед дерев.

Емілі стояла серед тиші, все ще відчуваючи його присутність у повітрі. Вона не знала, чи змусить його гра знову бути частиною її життя, але була впевнена в одному: цей сад більше не був її місцем спокою.