«Match or blaze?»

«Я вірю в єдинорогів,а ти?»

Емілі було дванадцять. Тоді вона ще вірила в єдинорогів, казковий світ, де існують добрі феї, а зірки завжди світять лише для неї. У своїх думках вона часто тікала у той вигаданий світ, де не було гучних суперечок і напруги, яка з кожним днем охоплювала їхню сім'ю.

Батьки постійно сварилися. Вона майже завжди чула їхні крики з-за дверей своєї кімнати, що тепер здавалась їй єдиним місцем безпеки. Мама сварилася з татом через кожну дрібницю, і з часом це переросло в нескінченні претензії та обвинувачення. Інколи вона плакала і молилася про те, щоб усе це припинилося, щоб вони знову стали родиною, як у тих щасливих спогадах, які вже здавалися майже забутими.

Одного разу, коли сварка була особливо гучною, Емілі затулила вуха й міцно заплющила очі, уявляючи себе у світі єдинорогів і райдужних полів. Вона завжди казала собі: якщо сильно повірити, можна знайти шлях у цей казковий світ і залишитися там назавжди.

Тієї ночі, загорнувшись у ковдру, вона прошепотіла собі, що все зміниться, що колись вона вирветься з цього дому і стане по-справжньому щасливою. Вона вірила, що як тільки виросте, знайде спосіб відновити власний світ, де не буде місця для криків та болю.

З того часу вона почала віддалятися, розуміючи, що її мрії — це все, що має, і це те, що жодна сварка не зможе в неї забрати.

Емілі часто проводила час у бабусі, особливо коли сварки вдома ставали нестерпними. Бабусин дім був її тихою гаванню, де завжди пахло свіжою випічкою та якимось невловимим затишком. Бабуся любила пекти, і, здавалось, у її руках кожен пиріг чи булочка мали свою душу. Кухня завжди наповнювалась ароматом кориці, ванілі й теплого тіста — запахом щастя, як казала Емілі.

Коли їй було сумно, бабуся завжди запрошувала її до кухні: «Ну ж бо, малечо, підніми голову! Хочеш допомогти бабусі з пирогами?» І хоч дівчинка не завжди мала настрій, лише спробувавши трохи тіста або вимішуючи борошно, вона ставала трохи спокійнішою.

— Запам'ятай, люба, випічка — це як магія, — казала бабуся. — Ти вкладаєш у неї своє тепло, і вона віддає тобі радість.

Поки пиріг пікся, вони разом чекали, сидячи за кухонним столом і попиваючи теплий чай. Бабуся розповідала історії про свої молоді роки, про їхню сім'ю, про минулі часи, а Емілі слухала, забуваючи про всі тривоги.

Ті моменти залишилися з нею назавжди — аромат випічки, бабусині теплі руки й слова, які давали їй відчуття безпеки й любові. Це був її власний маленький світ, де можна було знайти спокій, якого так бракувало вдома.

Коли Емілі було десять, її сім'я провела літо в невеликому містечку в Німеччині. Це було одне з тих спокійних місць, де час ніби зупинився. Емілі, допитлива й енергійна, любила досліджувати околиці, прогулюватися вузькими вуличками, милуватися старими будинками з квітами на балконах і невеликими кафе з різнокольоровими парасольками.

Якось вона гуляла в парку і помітила хлопчика, який сидів на лавці під старим каштаном. Він був її віку, з білявим волоссям і блакитними очима, що видавали дивовижну серйозність для дитини. Хлопчик читав книгу, але коли помітив її погляд, підняв очі й привітно посміхнувся.

— Привіт, — сказала вона англійською, хоча розуміла, що, можливо, він не знає цієї мови.

— Hallo, — відповів він, а потім, трохи подумавши, додав: — Привіт. Я — Філіп.

Вони розговорилися, і незабаром вона зрозуміла, що він не такий, як інші діти, яких вона знала. Філіп був задумливим, тихим, часто мовчав, ніби обдумуючи кожне слово, яке збирався сказати. Вони гуляли разом майже щодня, і Емілі здавалося, що вона знайшла в ньому щось рідне, хоча їхні життя були такими різними.

Філіп розповідав їй про те, як любить природу, як захоплюється малюванням, і навіть показав кілька своїх ескізів із зображенням того самого парку, де вони щодня зустрічалися. Його малюнки були деталізованими й реалістичними, і в них відчувалася особлива душевність.

В останній день перед від'їздом Емілі вони довго сиділи на тій самій лавці під каштаном. Хлопчик подарував їй один зі своїх малюнків, маленький олівцевий ескіз парку, в якому вони провели літо.

— Це на згадку, — сказав він, відвівши погляд.

Цей малюнок став для Емілі не просто спогадом, а символом того короткого, але особливого зв'язку, який вони поділяли. Навіть після багатьох років вона іноді діставала його і думала про той літній день, коли зустріла загадкового хлопчика з Німеччини.