«Match or blaze?»

«Нісенітниця»

Той день почався абсолютно нормально, і я навіть подумати не могла, що він обернеться такою плутаниною. Вирішивши вийти прогулятися, я йшла вузькими вуличками району, розмірковуючи про все, що відбувалося останнім часом. І раптом зустріла Тома, який, як завжди, з'явився несподівано, ніби спеціально чекав, коли я його помічу.

— Ей, Емілі, — покликав він мене з легким прищуром і зухвалою усмішкою. — Мала розвагу?

— Що тобі треба? — видихнула я, трохи дратуючись, бо знала, що його несподівана присутність нічого доброго не віщує.

— Дай вгадаю, ти все ще думаєш, що я погано на тебе впливаю? — він ухмильнувся і наблизився на кілька кроків. — Слухай, це просто нісенітниця. Все, що про мене говорять.

Я скептично поглянула на нього. — Нісенітниця? Ти ж прекрасно знаєш, що багато людей, як мінімум, намагаються тебе уникати.

Том лише засміявся. — Люди люблять вигадувати нісенітниці, особливо про тих, хто їм незрозумілий.

— Тобто, це все просто чутки? — запитала я, трохи зацікавлена його поясненням.

Він подивився на мене з таким серйозним виразом обличчя, що я навіть на мить повірила в його щирість. — Емілі, іноді реальність не така, як виглядає. Те, що здається поганим, не завжди є таким. Іноді ти просто сама вигадуєш про мене нісенітниці.

Його слова змусили мене задуматися, хоча я й не була впевнена, чи варто вірити йому на всі сто. З одного боку, його вплив на мене справді був далеко не ідеальним. З іншого боку, можливо, я й справді створювала собі образ ворога, який існував лише в моїй уяві.

— Ти завжди говориш загадками, Том. Це частина твоєї чарівності чи ще одна твоя гра? — піддражнила я його, намагаючись розгадати, що саме він хоче цим сказати.

— Можеш вважати це нісенітницею, якщо хочеш, — відповів він, посміхаючись, — але, може, ти сама хочеш бачити мене саме таким.

Том замовк, але його погляд все ще був прикутий до мене. Від цього ставало трохи не по собі, і я, щоб порушити тишу, вирішила відповісти йому у тому ж тоні.

— Може, це й так, — сказала я, схрестивши руки на грудях. — Але тоді поясни: чому ти завжди з'являєшся там, де я? Це ж точно не випадковість.

Том усміхнувся. — Просто випадковість. А може, це ти мене шукаєш, але не зізнаєшся?

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як він знову змушує мене сумніватися в усьому. Дивна суміш дратівливості й цікавості змішувалася в мені, і я вже не знала, що думати. З одного боку, Том виводив мене з себе своєю таємничістю, з іншого — він якимось чином притягував мене.

— Ти взагалі вмієш говорити нормально? Без натяків і загадок? — не витримала я.

Том підійшов ближче, і я відчула його присутність ще сильніше. Він нахилився, щоб прошепотіти мені на вухо:

— А якщо так цікавіше, Емілі?

Його голос звучав так спокійно і водночас зухвало, що я відчула, як у мене застукало серце. У його погляді, усмішці, навіть у найдрібніших жестах було щось, що пробуджувало в мені суперечливі емоції. Я відчувала, як злість і незрозуміле тяжіння до нього переплітаються у мене всередині.

Я відступила на крок, намагаючись зберегти спокій. — Ти просто заплутав мене. Але я не збираюся грати в ці ігри. Якщо тобі справді цікаво, можеш почати з того, щоб говорити прямо.

Том посміхнувся, і в його очах з'явилося щось тепле, хоча й ледь помітне. — Може, колись ти побачиш мене іншим. Але тільки якщо дозволиш собі зрозуміти, що не все, що здається нісенітницею, є таким насправді.

Я вже нічого не відповіла. Том підморгнув мені й повільно пішов, залишивши мене стояти з думками, які знову стали ще більш заплутаними.