Пори року. Зникнення Зими

Пролог

Ніч плела мереживо над вежею замку, що самотою височіла над лісовим покривалом. Де-не-де чувся вигук сови. Вітер шелестів над деревами, з гуркотом вдаряючись об середньовічні стіни замку.

На перший погляд, це було покинуте місце. Люди обминали цей ліс десятою дорогою. Один лише погляд на нього сіяв паніку та страх.

У всіх вікнах замку стояв морок, окрім одного ― вікно на самій верхівці вежі палахкотіло сяйвом від свічок.

Допитливий сич опустився на підвіконня. У його очах віддзеркалилась округла кімната, у якій чоловік та жінка схилилися над колискою. Не помітивши нічого цікавого, він змахнув крилом і полетів на пошуки пригод.

― Вона така маленька, ― прошепотіла жінка, одягнена в легеньку білу атласну сукню. ― Аж не віриться, що через двадцять років наша дівчинка стане Королевою.

Чоловік, вбраний у чорні вільні штани та білу сорочку, обійняв жінку, заправив неслухняний русявий локон за вухо й промовив:

― Маріам, роки промайнуть дуже швидко. От побачиш, люба.

― Коханий, чому саме її вибрали на цю роль? ― У тоні її голосу вчувся метал.

― Ти прекрасно знаєш, чому. Це велика честь для кожного з нас.

Вона пирхнула:

― Та яка це честь? А раптом... Раптом ВІН об'явиться? Ти про це подумав, Агапе?

― То ось чому ти така збентежена після оголошення... ― Чоловік знічено похитав головою.

― Так. Нам потрібно про це подумати.

― Ми й думаємо, кохана. Думаємо... Поки ще рано про це переживати. Про нього не чути вже багато років. Та й не факт, що він взагалі вирішить об'явитися при нашій же зміні.

― Не факт, ― погодилася Маріам. ― Але потрібно вже хоч щось робити!

― Нашій дівчинці нічого не загрожує. Обіцяю тобі. Віриш мені?

― Тобі так, але...

― У неї твої очі, такі яскраво-блакитні, ― перебив Агап, пильно дивлячись на доньку, ― і волосся...

― Не переводь тему!

Агап засміявся.

― Взагалі-то, у нас тут серйозна розмова, а ти... ― надула щоки Маріам.

― От за це я тебе й полюбив, ― прошепотів він у самісіньке вухо, носом провів по волоссі й ніжно поцілував у скроню.