Гарячкові марення обхоплювали її свідомість похмурою тінню ― Діана тонула в кошмарних жахах, які обплітали смоляними чорнющими щупальцями кожен її нерв, силкуючись втримати в своїх хижих обіймах-лещатах ледве не назавжди, немовбито єдиним стрижневим задумом театру фантасмагорії було зламати її витримку, знищити у пекельному вогні найдрібнішу частинку здорового розсудку.
Розпливчасті образи раз у раз перемінювалися: грізний ліс, над гостролезим верховіттям якого здіймався багряний місяць, розкинувши на пів неба венозні струмені крові, перероджувався на покинуті анфілади замку, що став пристанищем примар. Коли-не-коли небесне склепіння проривалося гарячими краплями дощу, вмить покриваючи все довкола в червоний колір, ― і Діана ловила розпечені цівки всім своїм тремтячим від панічного жаху тілом, мало-помалу відчуваючи, як краплі просочуються під одяг, а відтак поза шкіру, щоби зрештою перетворитися на суху затверділу кірку. Час від часу ввижалася сріблокоса жінка, яка заливалася мефістофельським сміхом, носячись чи то крізь дерева, чи то крізь заплямовані кров'ю стіни. А страхітливий шепіт матеріалізувався в руку з чорною шкіряною рукавицею, яка прихапцем зі звіриною силою хапала Діану за горло й починала нещадно здавлювати, душачи...
Однак серед туманних видінь чітко вирізнялася розмова, співбесідники якої ховалися за високими спинками велюрових крісел. Стіни незнайомої кімнати, що тонули в напівтемряві, злегка тремтіли, немовби віддзеркалювали дрібні хвилі, які пробігають по сколиханій поверхні води. І навіть підлога під Діаниними ногами дещо похитувалася, а проте варто було їй зробити один мізерний крок, як погойдування ставало сильнішим, силкуючись остаточно збити її на долівку. Тому Діана, попри цікавість, хто ж все-таки ховається за кріслами, вирішила прикипіти на місці, нашорошивши вуха, аби не пропустити жодного слова. А раптом це її призабутий спогад?
― Діана не навчатиметься в тебе, і крапка! ― владно мовив чоловік, крісло якого знаходилося по центрі. Його голос линув наче крізь вату, що Діані довелося затамувати дихання та напружити всі свої ментальні здібності, аби збагнути зміст сказаного.
― Але чому, Агап? ― Відразу за лінивим запитанням донісся характерний звук сьорбання, найімовірніше, вина. Цей голос, що лунав правобіч, Діана впізнала б у будь-якому часопросторі ― Любомир. А він що тут забув?
ВИ ЧИТАЄТЕ
Пори року. Зникнення Зими
FantasiaЗвичне життя Діани перевернулося догори дриґом після знайомства з загадковим хлопцем. Щоночі їй сняться кошмари, яким позаздрить будь-який фільм жахів. Чи мають вони зв'язок із реальністю? А якщо раптом виявиться, що поруч із земною цивілізацією ро...
