Пори року. Зникнення Зими

Розділ 16. Звинувачення

Діана подумала, що Шакл поведе її сходами вниз ― на екскурсію до підземелля. Занадто стальним був його погляд, а постава так і випромінювала жорстокосердість. Одначе він пішов, не мовивши ні слова, тьмяним коридором, а потім ― кам'яними гвинтовими східцями вгору. Діані нічого не залишалося, як дріботіти слідом. Її серце пульсувало немов у самих п'ятах, обпікаючись кров'ю.

Нарешті східці закінчилися напівтемним прохолодним коридором, освітленим поодинокими настінними свічниками, які розсіювали навколо себе химерні жахні тіні.

За всю дорогу вони не зронили ані слова. І Діана не витримала напруженої, мовби туго натягнена тятива, мовчанки:

― Ви про щось хотіли поговорити? ― Вона злилася на себе за те, що її голос прозвучав вищим на декілька октав.

Шакл напівобернувся, кинув швидкий нищівний погляд, а потім просто безмовно продовжив шлях.

Кожною клітинкою Діаниного тіла опанував панічний страх, обплітаючи бридким павутинням, однак вона старалася не зважати на це. Власне, як і на дикий біль у ногах через мозолі, що, Діана впевнена, вже не один раз лопали й кровоточили. Втім, ті швидко та безслідно загоювалися, але на їхньому місці з'являлись нові.

Врешті-решт Шакл зупинився на вже знайомій Діані навісній галереї, звідки бовваніла статуя з мечем та трояндою. Він спрямував свій їдкий погляд саме туди.

Зараз Діана могла добре розгледіти Шакла: чорний строгий мундир з високим коміром щільно облягав його тіло, відтіняючи жилаву статуру. Його обличчя, попри землистий колір, могло б бути навіть вродливим, але ворожі риси міцно в'їлися в шкіру. Він мав мигдалеподібні, як і в сина, очі зі світло-блакитним, крижаним, без натяку на теплоту, відтінком, чітко окреслені вилиці, прямий та довгий ніс, а в чорному, зібраному у хвостик, волоссі проглядалася ледь помітна сивина.

― Троянда й вістря меча... ― нарешті озвався Шакл хрипким, немовби з потойбіччя, голосом. ― Цікаве поєднання символів, одначе. Чистота та невинність ― і водночас сила та влада. А предок у нашого дорогого охоронця був ще тим романтиком. ― Останнє слово він зневажливо протягнув, зловісно шкірячись.

Кров загусла в Діаниних жилах, а прохолодне повітря не мало змоги наповнити її легені життєдайним киснем. Навіщо Шакл покликав її на прогулянку? Щоби поміркувати про символізм статуї з бозна-якого століття? А втім, його слова засіли в її голові намертво ― вони містили, без сумніву, жорстокий підтекст.