Білосніжка

Глава 6.

Чімін протяжно застогнав. Все тіло прострілювало вже знайомим, дратівливим болем. До його руки була приєднана голка, від якої в голові щомиті відбувалися невеликі вибухи. Рухатись було страшенно важко, ніби всі внутрішні органи разом заповнили бетоном, а зверху на грудну клітку поклали залізну плиту, яка розмазувала його по ліжку.

- Юнгі, я прошу тебе! — голос Сокджина за прочиненими дверима палати пролунав благаюче.

- Ні.

Чімін напружився, почувши різку відповідь вже знайомого альфи.

— Усього на кілька днів, поки в нього не пройде напад, — продовжив Сокджин.

- Ти не можеш мене просити. Не вплутуй мене в це лайно.

Голоси звучали приглушено, але Чімін чув кожне слово, хоч і не розумів, про що вони сперечаються.

- Я б ніколи не став тебе просити, але зараз у мене просто немає виходу. Я не можу кинути хлопчика напризволяще. Йому зараз і так складно, зрозумій. Він нічого не знає про себе та свою сутність, у нього навіть тічки не було, ти розумієш? Чімін зовсім ще дитина, він не впорається самотужки.

— То візьми його до себе, у чому проблема?

- Ти знаєш у чому. Йому потрібна присутність альфи, який би знав, що робити.

Чімін знову спробував поворухнутися. Він не хотів, щоб через нього сварилися.

— Отямився? — пролунало зовсім поруч.

Чімін здригнувся і повернув голову. До нього підійшов Бекхьон. Хлопець виглядав не дуже — заспаний, блідий і змарнілий.

— Привіт, — усміхнувся рудий.

— Привіт, — облизнув пересохлі й покусані губи, відповів Чімін. - Де я?

Бекхьон, почувши голоси за дверима, зачинив їх і повернувся до нього.

- У клініці. Як почуваєшся? — стурбовано спитав він.

- Голку. Відчуваю.

- Так? А лікарі сказали, що ти нічого не відчуватимеш як мінімум ще годин п'ять. Та й налякав ти нас, малюку.

— Вибачте.

— Це не тобі треба вибачатися, а мені. Вибач, що мене не було так довго, я мусив залишитися з тобою після тієї ночі, — сумно промовив Бекхьон. — Але обставини змусили мене від'їхати.