Білосніжка

Глава 12.

Чимін не спав всю ніч, повертаючись з боку на бік і переживаючи за свій перший день у новій школі.  Незважаючи на те, що Сокджин і Техьон переконували його, що нічого страшного не станеться, Чімін не вірив.  Він знав, що нічого не буває просто, особливо коли справа стосується школи.  Та це просто інший світ, який працює за своїми жорстокими правилами.  Там недостатньо бути зразковим та слухняним, там недостатньо добре вчитися та не доставляти проблем.  Там завжди знайдуться ті, кому ти не сподобаєшся, особливо якийсь тупий альфа з купкою не менш тупих друзів, якась дівчина з короною на голові, яка тебе зненавидить з першого погляду.

 Чіміна почало нудити від думок.  Йому не потрібно буде навіть нічого робити, просто з'явитися у класі, і все.  Він автоматично стане білою вороною, цапом-відбувайлом і тим самим хлопцем, якого не штовхне тільки лінивий.  А Чімін не хотів знову проходити через це, не хотів, щоб Техьон відвернувся від нього, адже вони тільки-но почали дружити.  Чімін найбільше боявся навіть не знущань і смішків — він боявся втратити свого першого друга ровесника, просто до нервового тремтіння боявся.

 Заснути ніяк не виходило, хоча годинник вже показував четверту годину ночі.  Не витримавши, він тихо вислизнув із спальні і безшумно прослизнув на кухню попити.  Але повертаючись назад, зупинився біля панорамного вікна.  Вдалині було видно башню Намсан, що світилася синьою тарілкою.  Чімін обережно, з побоюванням, сів на край диванчика і підтягнув коліна до грудей.  Вогні нічного міста горіли, як сотні гірляндних розтяжок, сяючи, то спалахуючи, то згасаючи.  І якщо не вдивлятися в темряву і не думати про те, що вони так високо, то сидіти ось так було навіть приємно.

 - Безсоння?  — вийшов з коридору Сокджин.

 - Я тебе розбудив?  Пробач, — заметушився Чімін, збираючись повернутися до себе в кімнату.

 — Ні, сиди, — зупинив його Сокджин.  — Мені самому щось не спиться.  Ану,  сунься.

 Взявши плед, Сокджин сів поруч із ним і накрив обох.  Чімін пригорнувся до нього під бік.  Йому все ще було незвично тому, що його не проганяють, і він би багато чого віддав, щоб такі моменти тривали вічно.  Поруч із Сокджином було тепло і комфортно, а ще так надійно, немов вони і справді сім'я.

 — Переживаєш через школу?  — запитав Джин, обіймаючи його за плечі.

 Чімін зручніше влаштувався в чужих обіймах, які вже здавалися рідними.