Узи крові

2. Не може бути!

 — Такий жах.

— Бідна, у неї ж зовсім нікого не лишилося.

— Зовсім нікого?

— Ну так. Пізня дитина — ні бабусь, ні дідусів.

— Жа-а-ах.

— А ви їм хто будете? Я вас раніше не бачила.

— Шкільний вчитель, — відповідає Люпин.

Герміона стискає кулаки і заплющує очі. Якого чорта всі ці люди зібралися тут?! Приперлися попліткувати, подивитися на чуже горе. Нехай вони всі негайно забираються!

Фотографія батьків стоїть перед нею на столі. Шкода, що вона так і не сфотографувала їх на чарівний фотоапарат, щоб зображення рухалось. Герміона нахиляється, міцно пристискаючись губами до фото. Сльози самі ллються з очей.

Коли вона розплющує очі — вже вечір. Хтось бере її під руку й обережно веде нагору, турботливо накриває ковдрою. М'яка долоня ковзнула по волоссю. На мить Герміоні здається, що це тато... Але так вже не буде.

***

Світ наче розвалився на непов'язані фрагменти. От обличчя Джіні схиляється над нею, сонце красиво виграє на рудому волоссі... Потім Герміона одягає туфлю за допомогою ложечки. Нема сил відвести погляд від лакованої поверхні туфельок. Так хочеться, щоб світ стиснувся до розміру цих туфель і шматочка паркета, охопленого зором. І більше щоб нічого не існувало. Особливо самої Герміони...

...За вікном проносяться дерева. Вони що, їдуть кудись? Герміона роззирається. Машина її батьків. Джіні стискає її долоню, дивлячись перед собою. На передньому сидінні сидить Гаррі — це його кошлата потилиця, Люпин кермує. Тонкс... певно, для охорони...

...Герміона підписує папери не дивлячись. Нема сил читати. Вона заледве розуміє, де перебуває. Затуманена свідомість підказує, що в нотаріуса. Ну звісно, формальності. Поряд зі своїх тільки Дамблдор. Коли він з'явився? Де всі? Містер Клаус кладе перед нею запечатаного листа і папку документів у великому жовтому конверті. Наче крізь туман лунають його слова і Герміона вловлює лише уривки фраз: «У разі смерті... маєте прочитати цього листа... таємні документи...». Дамблдор витягує з рукава чарівну паличку як меткий фокусник: «А тепер поговорімо про опікунство...».

***

Коли вони повернулись додому — директор роз'явився з нею — Герміона одразу ж гупнулась на канапу. Почувалася вона паршиво, і, здається, річ була не тільки у смерті батьків. Криволапик стрибнув їй на руки і замуркотів.