Узи крові

6. Було - стало

1977 рік

— Севе, правда ж, вона прекрасна? — зітхнув Христіан Мальсибер.

Він запитав це вже втретє, і Северус зволив відірватися від свого есе з зіль, щоб подивитися на прекрасну — інакше Мальсибер не відчепиться. Неподалік від них на самоті сиділа студентка Рейвенклову: в ній не було нічого примітного, крім густої копи рудувато-русявого волосся і розсипу веснянок на носі.

— Це якась з родичок Макґонеґел, — миттю відповів він.

Чистокровних дівчат з давніх родів було не так і багато, тому Северус майже всіх пам'ятав в лице. Мальсибер випростався і посунув свій стілець ближче до Северуса.

— Севе, Севе, — зашепотів він, схопивши його за руку. — Скажи, як її звуть!

— Мальсибере, — прошипів Северус, відсмикуючи руку. — Заберись.

— Скажи, інакше я канючитиму до закриття бібліотеки! — пригрозив Христіан.

Северус роздратовано стиснув губи. Якась зла воля зробила Мальсибера його другом.

— Се-е-еве, — не вгамовувався той.

— Я не пам'ятаю! — Северус відсунув свій стілець подалі від нього. — Піди спитай!

— Я хочу вразити її, — надувся Мальсибер. — Тобі цього не зрозуміти.

— На щастя, — Северус обвів поглядом зал, намагаючись пригадати її ім'я.

Гіршим за скиглення Мальсибера може бути тільки Круціатус від діда.

— «На щастя», — перекривив Христіан. — А я, на щастя, не такий. Я вже давно її запримітив. Мені треба підійти до неї, інакше я помру!

Давно запримітив? Тепер зрозуміло, чому він зачастив до бібліотеки.

Северус невидячим поглядом витріщився на якусь ґрифіндорку. Мальсиберу всього й треба, що посміхнутися — і будь-яка дівчина втратить голову, а він такий боягуз.