Двері моєї душі

Глава 1

10 вересня 2019 рік

Я намагаюся розплющити очі. Це вдається складно, яскраве світло так і разить їх. Коли я все таки заставляю себе, то дивуюся що я в лікарні. Вони або добрячі дурні, або все таки мене не знайшли, але це лише питання часу. Палата доволі скромна. З лівої сторони стоїть тумба, на поверхні якої скляний глечик з водою. Біля дверей вішалка та різні апарати, які, на щастя, не підключені до мене.

Саме коли я вивчала своє нове місцезнаходження, з'явилася медсестра. Вона була достатньо молодою і красивою. Її біле волосся спадало легкими хвилями як у моделів, які ізйшли з обкладинок журналу.

–Доброго ранку, вже проснулася. Виглядаєш краще. – звертаючись до мене, вона весь час щось записує, - Мене звати Габбі. Ти пам'ятаєш своє ім'я?

-Кейтлін Харден. – Я одразу кашляю, так як сказала це занадто хриплим голосом. Медмемтра підійшла і налила воду в стака та протягнула мені.

-Ти знаєш що з тобою сталося? – Щоб не показати своє внутрішнє хвилювання, просто похитала головою.

-У тебе було переоходження. – Вона присіла і взяла мене за руку, намагаючись прочитати мої емоції своїми сірими очима, - Ти тут вже три дні.

–Мої батьки? – голос мимоволі зірвався на хриплий крик, і я почала підніматися.

–Тобі не можна робити різких рухів, - Габбі притримала мене і акуратно посадила біля себе. – Не хвилюйся, твоя мама тут.

На душі стало спокійніше, але я знала що найгірше попереду. Тільки зараз я помітила що на на підлогзі лежить сумка з одягом, а на підвіконні дивне деревце з маленькими білими квітами.

- Я скажу лікарю, що ти отямилася. – блондинка збиралася вийти з кімнати, але затрималася біля дверей. Було замітно що вона задумувалася над тим чи казати щось. І в кінці кінців сказала, що мені навіть повезло, що я потрапила в лікарню. Чому мені повезло? Я хотіла запитати. Але було пізно. Дівчина вийшла,а через декілька хвилин прийшов кумедний дядько,який назвався лікарем, хоча був схожим на добренького Санту. Моя довіра після всіх подій,досі мене дивує. Він оглянув мене і поставив декілька запитань, які стосувалися мого самопочуття, після чого залишив наодинці зі своїми думками.

Згодом сон захопив мене. Коли я проснулась, за вікном вже був вечір, а мою руку стискала мама, яка спала. Сон її був неспокійний, а очі червоні від сліз. Її білосніжне волосся, яке пахло ваніллю і теплом, лоскотало мою шкіру. Вона наче відчула мій погляд і прокинулася. Як тільки наші погляди зустрілися, вона кинулася на мене з обіймами.

-Кейт! Ти так нас налякала! – з її очей, кольору шоколада, почали литися сльози, від чого серце стискалося, і явідчувала провину, - ми стільки жахіть надумали, поки шукали тебе..

-Не плач, будь ласка.. – я й не думала, що наслідки такі серйозні.

-Лікар сказав, що тобі потрібен відпочинок, і здати додаткові аналізи, але я повинна знати що сталося, – я кивнула і витерла солені капельки нещастя, які котилися по її щокам. – але потім.

-Де тато і Джонні?

-Вони приїдуть завтра вранці. Я попросила лікаря перевести тебе на домашнє лікування, а медсестра буде приїжджати і перевіряти твій стан.

Я подякувала і обняла настільки сильно, наскільки це було можливо. Хто б міг знати, що це дрібниці в порівнянні того, що на нас чекає. Попереду ще стільки труднощів.