Двері моєї душі

Глава 20

Кейтлін

9 вересня 2019 рік

У п'ятницю, я як завжди була на вечірці. Я не пила, адже не було Мінді, яка б мене контролювала.

Я планувала не йти на цю вечірку, так як Дуайт і Майкл не пішли також. На вечірці я нудьгувала, хіба інколи до мене підходила Хлоя, якій було дуже весело.

Коли, мені прийшла смс від Дуайта, я дуже зраділа, так як вже збиралася йти звідси.

* Чекаю тебе в мотелі. Цілую і обіймаю. Твій ❤️*

Було дивно отримати від нього таке повідомлення, але побачивши його я усміхнулася.

Я приїхала на машині, та написала ще одну смс,запитавши, де саме він, і мені прийшла відповідь.

Мотель був невеличкий та утворював півколо, коридорчики виходили одразу на вулицю, і я виявила , що потрібна мені кімната знаходиться у протилежному кінці.

І ось я стою навпроти двері з номером *17*. Я постукала, але не почула відповіді, тому легенько штовхнула двері. У кімнаті було темно, що було дивно, адже Дуайт боявся темноти.

Як тільки я пройшла, двері за мною з гуркотом закрилися від чогоя підскочила та почала нащупувати включатель. Натиснувши на нього, я виявила аж ніяк не Дуайта. Перед мною стояв чоловік. У нього була маска, тому я не могла сказати чи знаю його. Серце пішло в п'ятки.

-Я.. я, мабуть, помилилася кімнотою. - руки та ноги почали трістися, і я попрямувала до дверей, але один з чоловіків став перед мною.

- Е ні, ти в вірній кімнаті. - промовив огидно хриплий голос, який лякав мене ще більше.

- Хто ви? І що вам потрібно? - раз мені не вийти через двері, тут є балкон, тому я помаленько почала задкувати назад, а вони навпаки йти на мене.

- Тільки ти, дорогенька. - хто він, і чому я? Я почала судорожно нащупувати хоть щось, і моя рука наткнулася на лампу. Міцно схопивши її, я виставила лампу перед собою. Та попробувала як можна впевнініше сказати.

- Не підходь.

- Так ти гаряченька. - він засміявся. - Люблю таких.

Я почала пищати, коли він підійшов ближче, тому він кинувся, а я запустила лампу зі всієї сили, яку змогла знайти в собі, та попала в обличчя, від чого він скривився зігнувшись.

- Ах ти ж сучка. - Не втрачаючи ні секунди я кинулася до дверей, але він схопив мене за ногу, від чого я впала. Він був сильніший тому, його рука притискала до болю мою ногу до землі, я почала повзти та відбиватися ногами. А він тільки огидно сміявся.

Де всі в цьому чортовому мотелі?

Він навис над мною, від нього неприємно пахло табаком, я відчувала тяжке дихання, крізь його маску. Він схопив одну руку, поки я могла, то вдарила другою рукою його в кадик, від чого його дихання стало тяжчим і він повалився на мене. О це так кабан. Я почала вилазити з під нього та вже схопилася за ручку дверей, як він знов схопив мене за ногу, почавши волочити її я вийшла за двері та зі всієї сили притиснула його руку, від чого почула його лайку. Я почала бігти настільки швидко на скільки могла. Двері ззаду відкрилися. Головне добігти до рецепшину, або до машини.

На рецепшині нікого не було.

- Чорт! -дихання ставало важче, а в горлі так і пекло. Не розвертаючись я побігла до дверей.

Машина моє єдине спасіння. Але добігаючи я побачила, ще здалеку що шина спущена. Ззаду я чула той огидний голос. Він сміявся.

- Думала втечеш? - кричав він. Мені нічого не залишалося як зновпочати бігти у бік океану. Ці води я знала надто добре. Сил не хватало, так як і повітря. Йому не набридло за мною бігти? Він такий помалий? Можливо він цього і добивається?

Я добігла до скелястого берегу, чорт, я заблудилася.

- Бігаєш ти швидко. - я вздригнула. Обернувшись, я побачила, що перед мною стоїть не той самий чоловік, цей виглядав вищим та худшим. Він був без маски, а лице виглядало добрим. Він заодно, чи просто прохожий? Який нафіг прохожий в такій годині?!

- Що вам треба?! - сказала я преривисто.

- Ох, дівчинко, твій батько лиш вина цьому. Промовиш слово, не побачиш його. -Він почав підходити.

- Що ти маєш на увазі?

Я зрозуміла, вода єдиний вихід, тому не чекаючи на відповідь, просто спригнула.

Вуха почало заглушати вода. Вона була крижана. Тіло одразу оцепеніло, але виринати, я не збиралася, хоч і не чула сплески води, значіть він не такий бовдур, як я. Пропливши дальше я винирнула, та одразу впізнала місцевість. Недалеко мала бути невеличка печера, в якій ми ховалися в дитинстві.

Допливши до неї, я вилізла на камінь. Вода капала з мене, а зуби так і скрекотіли. Щоб якось загрітися я обняла себе.

Я витягла телефон, який був наскрізь промокший, так ше й не включався. Тут я почувалася в безпеці. Мені потрібно перечекати, вже світає.

Не знаю, скільки я просиділа там. Спати хотілося дуже сильно, але холод не позволяв. Виходити було страшно.

Наважившись, я все таки вийшла. І почала бігти, в очах почало темніти і ось хтось попереду, але розгледіти не вдалося, так як я впала.