Двері моєї душі

Глава 6

28 вересня 2019 рік

З Дуайтом я ще досі не розмовляла, його вчинок був жахливим, і він ще досі не вибачився. З кожним днем я все рідше і рідше появляюся у школі, Інколи на одному уроці, а інколи і на жодному. Так я починаю віддалятися від всіх. Мабуть, це захисна реакція на біль.

Не знаю як вони не втомилися влаштовувати вечірки кожних вихідних, але це остання на яку я появлюся. Мені треба поговорити з Дуайтом раз він цього не робить. А так як він не піднімає трубки та вдома я його не застала, то звичайно що знайду тут.

Весь дім був переповнений людьми. Це одна з найчисленіших вечірок. Знов таки. Мені здається, чи більшість не з нашої школи. Я зайшла у знайомий для себе будинок. Розштовхуючи людей я пробираюся у вітальню. Від всіх цих людей так і тхне алкоголем і сигаретним димом. Розумію, що найти хоч когось буде складно. Хоча є догадки, що вони в центрі уваги - у вітальні, чи на вулиці біля басейна.

Але ні. Нікого. Я йду на другий поверх. Тут вже менше людей і тихіше. Перші двері зачинені. Другі також. Четверті.Скільки ж тут дверей, ще й зачинених, хоча я б так і зробила. Я набираю Дуайта. Перший гудок. Другий. Третій. Він не відповідає. Тоді я тоді набираю Мінді. І чую знайомий рингтон. Я прислоховуюся до дверей. Мелодія йде з дверей у кінці коридора. Чую, чийсь сміх. Мінді скинула дзвінок і музика перестала грати. Я взялася за клямку і потягнула вниз. Закрито. Тоді я гримнула по них.

-Хто такий нетерплиячий?!-Чую чиїсь кроки і двері різко відкриваються, я від не очікуваності впала у кімнату. Мій погляд впав на Мінді, яка лежала на ліжку. У кімнаті єдиним джерелом світла була лампа, яка стояла на тумбі при ліжку. Світло було тьмяним, але навіть у ньому я змогла побачити здивоване лице Мінді. Навіть налякане. Я не розуміла у чому діло, але піднявши голову все стало на свої місця. Дуайт стояв замотаний у простирадло і дивлячись так само, як і Мінді.

-Кей, я всьо поясню.- Він підійшов ближче, але я різко встала на ноги. І подивилася не на Дуайта, а на Мінді.

-Мінді..- я відчуваю, як сльози котяться по моїм щокам.- Я не очікувала такого від тебе.Але що ж ЩАСТЯ ВАМ. Тільки не надійся на мою підтримку, коли він так само й тебе зрадить.-Я крокую назад і, коли я опиняюся за порогом, то гримаю дверима. І біжу до сходів. Ніхто й не наздоганяв мене, але я просто хотіла вибратися з цього душного коридора. Я бачила перед собою тільки їхні лиця. Їх погляд. Мені від нього гидко. Сама того не усвідомлюючи я плакала в голос. Всі оберталися на мене, а я лиш закривала лице рукавом.