На шляху до твого серця

Розділ 27

Даніель

— Пробач, але я вважаю це зараз невчасно. Зачекаємо трішки.

Амелія відмовилася їхати до моїх батьків вже вдруге, тому сьогодні ми знову проводимо час разом. Ще один день, коли наші плани пішли коту під хвіст.

— Чому ти так не хочеш туди їхати? — запитую.

— Тобі не здається, що ми квапимося? До того ж, мені вистачає, що ти їдеш зі мною додому, на весілля Руслана.

Ох, так. Весілля. За три тижні.

— Потрібно поїхати в торговий центр і купити тобі сукню, — посміхнувся я, обіймаючи дівчину.

— В мене вдома є сукні. Я вдягну якусь з них.

— Дозволь мені все таки купити одну. Це буде маленьким подарунком.

— Це не маленький подарунок. Я не хочу, щоб ти витрачав гроші, — відповідає Амелія. — Достатньо того, що ти купив костюми та кросівки.

— Я не можу побалувати свою дівчину? — цілую її в шию і вона тихо сміється.

— Можеш, але потім я тобі не злізу з шиї. Не варто купувати.

— Це ми ще побачимо.

Амелія

Близько 7 години вечора Даніель повів мене на прогулянку. На вулиці була прекрасна погода та й до того ж людей майже не було. Ми ходили до місцевого озера, пройшлися центром міста і коли почало темніти, то поверталися до готелю, де планували сьогодні разом заночувати.

Йдучи доріжкою в парку, я відчувала, як сильно болять ноги. Я ненавиділа перші рази, коли взуваєш нові кросівки. Мене постійно боліли від них ноги.

— Даніель, зупинися, будь ласка, — скиглю я і сідаю на найближчу лавку.

— Що сталося? Тобі погано? — він присідає переді мною і кладе руки на мої ноги.

— Ні, просто кросівки натерли ноги, — скиглю від болю і зажмурюю від цього очі, розв'язуючи шнурівки.

— Дозволь мені.

Він обережно забирає мої руки, розв'язує і повільно знімає кросівки, намагаючись не викликати ще більшого болю. Слідом за ними він знімає шкарпетки і кладе все в бік.

— У тебе мозолі, — каже хлопець, розглядаючи мої стопи. — На твоє щастя, я підозрював, що це буде, тому взяв пластирі.