На шляху до твого серця

Розділ 36

Амелія

Виходжу з таксі і водій дістає мою валізу, віддаючи мені. Я дякую йому і йду до входу в аеропорт.

— Амелія!

Обертаюся і бачу Даніеля, який виходить зі свого автомобіля і посмішка, яка щойно з'явилася на моєму обличчі — зникає. На зміну їй приходять сльози на очах, адже хлопець вдягнув той самий костюм, який вдягнула і я.

Наші парні костюми.

Це випадковість чи ми дійсно досі закохані одне в одного?

— Гарно вийшло, — сумно посміхнувся хлопець і дістав свою валізу.

Я не можу і не хочу нічого казати.

Мене це засмутило.

Обертаюся і йду до входу в аеропорт, адже не хочу, щоб він бачив мої сльози. Даніель швидко мене наздоганяє і йде поруч, не промовляючи більше ні слова.

Ми реєструємося на рейс і сідаємо в залі очікування, тому що чекати ще цілу годину.

— Послухай, — нарешті перериває тишу Даніель. — Я вдячний, що ти дозволила мені допомогти. Якщо я тебе засмутив...

— Все гаразд, — перебиваю хлопця. — Я просто побачила, що ми однаково вдягнуті і згадала про ті часи, коли ми ще були разом. Особливо поїздку з твоїми друзями.

Він киває і влаштовується зручніше, намагаючись подрімати. Я знаю, що останнім часом він не спить, адже періодично цікавлюся у Маркуса про стан Даніеля, і з кожним разом все гірше і гірше: мало спить, мало їсть, майже ні з ким не спілкується і весь час зникає на роботі чи в спортзалі.

Ми більше не розмовляємо, навіть коли сідаємо у літак. Щойно він злітає, Даніель засинає і його голова падає мені на плече. У нас нічний рейс, тому всі в літаку теж засинають.

Окрім мене.

З моїх очей падають сльози, коли я пальчиками забираю пасма волосся з його чола і дивлюся, який він втомлений.

Я дуже хочу бути поруч, хочу допомогти, хочу підтримати, але знаю, що допоки він не вирішить проблеми — цього не буде. Він не хоче, щоб я сумувала біля нього, хвилювалася і я це розумію. Я вже заспокоїлася. Я більше не буду його просити.

Я його розумію.

Я впевнена, що скоро все стане на свої місця.