На шляху до твого серця

Розділ 9

Даніель

Я тихо відчиняю двері номеру і перевіряю, чи хтось є в коридорі. Переконавшись, що гості досі сплять, а персонал ще не прийшов на роботу, я киваю Амелії і вона виходить з номеру, дякуючи мені за допомогу.

Я зачиняю двері і розстібаю два ґудзики біля шиї, які заважають мені дихати. І все через це маленьке, гарненьке чортеня.

Декілька годин тому

Мене знову мучило безсоння і я вирішив піти до Амелії. Я знав, що сьогодні вона знову працює вночі і хотів би обговорити ту ніч. Стільки всього я хотів сказати їй. В першу чергу — вибачитися за свою дурнувату поведінку.

Тихо спускаючись сходами, щоб ненароком не налякати Амелію, я почув її кроки, а точніше — стукіт підборів. Звуки стихли і я виглянув у хол, де помітив за роялем Амелію. Вона, ніби зачарована, сиділа перед ним і уважно дивилася на чорно-білі клавіші. Її права рука здіймається вгору і натискає першу клавішу, потім обережно другу, третю, четверту..

Я впізнаю композицію, яку грає Амелія. Мене дивує не тільки те, що вона наважилася зіграти, а й ще те з якою легкістю її руки грають. Відчуття, ніби її долоні — пір'їнки. Пальчики дуже ніжно торкаються клавіш і я на мить думаю, як би вони відчувалися на моїй шкірі.

Мене настільки зачаровує її гра, що я, сам того не розуміючи, насолоджуся. Амелія чудова піаністка і я не можу зрозуміти, чому вона покинула цю справу.

Тихо спостерігаючи за нею, я помічаю крапельки на клавішах. Вона плаче. Я — дурень, бо не одразу це побачив і зрозумів. Мені потрібно було одразу здогадатися і забрати її! Я ж знав про її страх, хоч вона і не зізнавалася у ньому.

Швидко підходжу до неї і кладу руку на її плече. Амелія різко перестає грати і піднімається зі стільця, а потім, перш ніж я встигаю щось сказати їй, швидко вибігає. Я помічаю за вікном дощ, тому хутко біжу за нею. Дурне дівчисько! Вона ж застудитися може!

Амелія вибігає на вулицю, під жахливу, сильну зливу і миттю промокає, так само як і я. Не знаю чому, але я біжу за нею. Я хвилююся за своє маленьке чортеня.

— Амелія!

Кличу її, але вона не зупиняється. Дурне дівчисько! Але ж таке гарне...

Нарешті, наздогнавши її, я хапаю Амелію і притягую у свої обійми. Не знаю, чи через страх, чи через холод це відбувається, але все її тіло трясеться. Вона така налякана, така беззахисна, що мені хочеться тримати її в обіймах доти, доки не буду впевнений, що із нею все гаразд.