На шляху до твого серця

Розділ 17

Даніель

Не вірю в те, що сказав.

Так само як не вірю в те, що зробив.

Голова Амелії лежала на моїх грудях, рука обіймала мою талію, а ноги сплелися з моїми. Дівчина так мило виглядала, що я не хотів її будити, тому вже деякий час милувався нею, замість того, аби вийти з кімнати.

Вчора Амелія погодилася на стосунки після того, як ми разом спали. Я досі не міг повірити в це.

Дівчина починає рухатися і я вже думав, що вона прокинулася, але Амелія лише повернулася в інший бік і далі міцно спала. Я не хотів заважати, тому піднявся з ліжка, шукаючи футболку. Перед тим як піти, я не втримався, і підійшов до неї. Опустившись, я краще накрив її тіло, після чого прибрав пасма волосся з обличчя і поцілував у скроню. Звичайний дотик, але такий необхідний для мене.

Зачинивши двері у кімнаті, я спустився вниз, де на кухні сидів Маркус. Першого року нашої дружби я дивувався з того, як рано він прокидався, але згодом звик і сам став таким.

— Доброго ранку, — бормочу і наливаю собі кави.

— Чув як мирилися вчора Карін та Адам? — з посмішкою запитує Маркус. — Я, трясця, мусив пити снодійне.

— Не чув, я спав, — відповідаю йому, роблячи такий вираз обличчя, ніби мені бридко від його слів.

На кухню заходить Ноєль і сідає за стіл, лягаючи головою на його поверхню.

— Мені потрібен літр кави, аби прокинутися, — стогне хлопець і Маркус кладе перед ним чашку. — Еріка змусила мене дивитися шість серій «Щоденників вампіра» і тільки тоді ми пішли спати.

— Співчуваю, чувак, — сміється Маркус, плескаючи друга по плечу. — Тобто ти теж не чув Карін та Адама?

— А що було? Адам ж наче у вітальні спить, — каже Ноєль, піднімаючи голову.

— Жартуєш, — Маркус шурує до вітальні і повертається за декілька хвилин. — Він всю ніч там був?

— Так. Карін після дощу навіть не пустила його до кімнати. Кинула його подушку в коридор і зачинила двері, — відповів Ноєль, сьорбаючи каву.

— Тоді кого я чув? — питає Маркус. — Наврядчи ти, Ден, міг з Амелією...

Я спокійно продовжую пити каву, не видаючи жодних емоцій. На обличчі Маркуса з'являється усмішка у стилі Чеширського Кота і він дивиться на мене.